General Pavlo Shandruk to Pope Pius XII

Shandruk in Polish uniform

 Your Holiness! 

            On the solemn day, for the whole world of 80th Birthday Jubilee of Your Holiness,

On behalf of 20,000 soldiers of the 1st Ukrainian Division of the Ukrainian National Army and tens of thousands of their relations, I bend my knee in reverence with deepest gratitude before Your Holiness for having saved those soldiers from certain death.

Those soldiers, and thousands of others of that Division who perished at [the Battle of] Brody were the finest sons of the Ukrainian Nation.

They joined the 1st Ukrainian Division to arm themselves in the hope that, at the opportune moment, they would drive out the old enemy of our beautiful yet somehow unfortunate Ukrainian homeland. And 90% were the flower of the Ukrainian intelligentsia.

 Red Moscow [The Communist Kremlin] demanded their repatriation and the Western Allies, ignorant of the Ukrainian people’s struggle for freedom and independence, were on the verge of handing them over.

At that moment, the one and only hope for us all was the profound faith that only the intervention of Your Holiness could rescue all of those brave patriots. It was with this hope that I, along with delegations from those very soldiers, approached our beloved Prince of the Church, Archbishop Ivan [Buchko], to plead with Your Holiness for help and deliverance.

Your Holiness,

as the Great Patron and Protector of all who are sorrowful and oppressed, You did not refuse His Excellency Archbishop Ivan. We were all saved by the Apostolic See of Your Holiness. And I, their commander, prostrate in filial humility before the Greatest, Worthiest, and Holiest Figure of Your Holiness, we have the greatest honour and good fortune on the day of the 80th jubilee of Your Holiness, to beg the Merciful Saviour and His Most Holy Mother, to bestow endless gifts upon Your Holiness, long life and excellent health for the good of all humanity. All of us without exception will always offer our humble prayers for Your Holiness. We beseech Your Holiness for Your Apostolic Care and intercession before the Throne of the Most High on behalf of our poor humiliated Nation. 

            Prostrate in profoundest respect and endless gratitude          

                        Pavlo Shandruk

Lieutenant-General

Ex-commander of the Ukrainian National Army

May 1956 Anno Domini

 

Documentation from the reign of Pius XII (1939–1958) was opened to scholars in March 2020. Shortly after this, I discovered an Italian translation of the above letter, made by Archbishop Ivan Buchko, in the Archive of the Congregation for the Eastern Churches. The original letter, written in Ukrainian, was only discovered last month in the Vatican Apostolic Archive.

            Finally, scholars will be able to clarify the role played by the Apostolic/Holy See, through its various officials and representatives, in rescuing the Ukrainian Division from being repatriated to the Soviet Union, as demanded by Joseph Stalin. Several books and many articles have been written on the Division but the role of the Pope and his Curia have hitherto been shadowed in mystery and innuendo, since the relative source documents were not accessible. My friend, Professor Myroslav Shkandrij, will touch on this question in his upcoming book on this controversial topic. 

Buhcko visits the Division 1946

          Bishop Buchko brought the desiderata of Ukrainians refugees to the Pope directly and via his Roman Curia, especially through the Congregation which was then called Pro Ecclesia Orientali (today it is Congregation of the Eastern Churches), headed by the indomitable Cardinal Eugène Tisserant. The refugees included both Catholic and Orthodox Christians, and the Apostolic See assisted all of them without discrimination. Among these was the future Metropolitan Ilarion Ohienko, who requested help with research in Switzerland. Buchko asked Tisserant to intervene and the latter obtained access for Ohienko to the University of Fribourg. In arranging this, Tisserant wrote to the Nuncio in Switzerland, in June 1946: “It is the wish of Holy Father that the Oriental Congregation also takes an interest in the material and moral wellbeing of the Orthodox Bishops, in seeking to help them and to assist them with all their just requests.”

In the Spring of 1945, Bishop Buchko wrote to the Pope, to Cardinal Tisserant, and to Monsignors Montini and Tardini of the Papal Secretariat of State. As a Frenchman in Italy who had made his sympathies clear during the War, Tisserant was highly respected by the victors. He lobbied his Allied political and military contacts and the Papal Secretariat of State, which in turn lobbied Allied authorities all over Europe not to forcibly repatriate Ukrainians to the Soviet Union. The Division was only one among several groups in danger of repatriation. Tisserant also brought the Ukrainians’ appeals to the Pope in an audience of 14 and 28 July 1945 and on subsequent occasions.

On 30 September 1955, a general letter of homage was sent to the Pope by the Association of ex-members of the Division. On 15 June 1956, Buchko entrusted Shandruk’s private letter to Cardinal Tisserant, who sent it to the Pope via the Secretariat of State. At the time, the ex-general was residing in Trenton, Ohio, as indicated on Buchko’s Italian translation of the letter (where he substituted “Trenton” for  “травень” (May) 1956. Buchko also airbrushed himself out and substituted the passages referring to himself with thanks to the Oriental Congregation. Although Shandruk had not made that reference in his original letter, Buchko was aware that, without Cardinal Tisserant’s dogged perseverance (as evidenced by internal notes between Tisserant and his own officials), the papal Secretariat of State would not have intervened so vigorously for the Ukrainian prisoners and refugees. In response, the Pope ordered his underlings to thank the old General and to assure him of the Pope’s enduring concern for the “severely tried” Ukrainian people.

Shandruk in UNR uniform

            
General Shandruk was an Orthodox Christian from Volyn. In the First World War he served as a officer in the Russian Army and later in the army of the Ukrainian National Republic. After the war he continued his association with the UNR in Exile. In 1936, he joined the Polish Army and fought to defend the Second Republic against the German Invasion of September 1939 (for which he was posthumously decorated by the Polish Government-in-Exile, in 1965.) In February 1945, he was appointed commander of  a Ukrainian National Army and was dispatched to Austria to organize the former Galicia Division, for that purpose. On 8 May 1945, he surrendered the Ukrainian Army to the British and American Allies. There has been talk of the intervention of Polish General Anders, but it is clear that Shandruk attributed the salvation of his men, at the most critical moment, to the intervention of the Pope. 

Shandruk mentioned the papal intervention on p. 291 of his 1959 book Arms of Valor.

Father Josaphat Jean Conference videos

Links to videos of presentations from the conference (Ukrainian):

«Ви цілковито не змінилися»: відносини між о. Йосафатом Жаном та нунцієм Акілле Ратті – папою Пієм ХІ.

“You have not changed at all” : the Relatioship of Father Josaphat Jean with Nuncio Achille Ratti – Pope Pius XI.

«Метрополія всесвіту»: отець Жан як декан УГКЦ у Великій Британії.

“Metropolis of the Universe” : Father Jean as Dean of UGCC in Great Britain.

Videos of the entire conference

Photos from the life of Father Jean

"Reverend Major" : the Story of Father Anton Hodys

London, December 1947

Solving a mystery is gratifying to everyone, not just historians. People are happy to discover the final piece of the puzzle or find the missing link. It brings a sense of completeness to our incomplete existence. Yesterday, I experienced such satisfaction. My colleagues Roman Skakun and Vasyl Harandza helped resolve a conundrum that had been bothering me for a year. Last December, I finished a draft of a history of the Ukrainian Catholic Church in Great Britain without having discovered what became of one of its first priests.

Ukrainian Greek-Catholics had been settling in Britain since about 1900 but the Church formally set up a stable mission at he end of the Second World War. Most of the first missionary clergy had to flee their homeland or were serving as chaplains in various armies. Subsequently, almost all of the first priests to serve in UK moved on to other missions in USA, Canada, Australia, and the European continent. I was able to trace their life stories after the UK except for the first one to leave, the Reverend Major Anton Hodys. All sources draw a blank on him after May 1949 when, as Father Josaphat Jean was quoted in the minutes of the London parish chronicle, he “left the country permanently.” From that moment, it was as if Hodys vanished from the face of the earth, at least as far as the Ukrainian Catholic Church was concerned. Over the past year, my colleagues and I have collected the following biographical details, the early years of which were compiled by Skakun from Ukrainian sources:

Anton or Antin Hodys was born on 5 November 1901 in Stryi, Austrian Galicia (present day Ukraine). In 1905 his family moved to the nearby village of Bratkivtsi were he attended the first and second grade at the local elementary school. In 1909, he was sent back to Stryi to attend the more prestigious Kilinsky school and, from 1911, he attended the local gymnasium (grammar school). In 1915, he was conscripted into digging defensive ditches for the occupying Russian Army. At some point during the Russian occupation, he travelled to Kiev to ransom his father, who shared the fate of many nationally-conscious Ukrainians deported away from the front to central Ukraine, northern Russia, Siberia, and east Asia.

In the last days of its existence, Emperor Karl I attempted to turn Austria-Hungary into a federation of autonomous nations under the Habsburg Crown. But with the surrender of Austria imminent, Ukrainian leaders declared an independent Western Ukrainian State on 1 November 1918. Hodys participated in establishing Ukrainian rule in Stryi: From 1 to 20 January 1919 he was sent a reconnaissance and propaganda mission to Transcarpathia, where he established contact with the Brashchayko brothers, prominent local Ukrainophile activists. Subsequently, he trained at officers school in Kolomya and fought on the Nyzhniv-Koropets front in the Fourteenth section of the Zabolotivsky trainee division of the Third Galician Brigade. 

Polish forces drove the Western Ukrainian Army out of Galicia, beyond the Zbruch river. After taking a month’s rest in Vinnytsia, Hodys was sent to the front to repell Denikin’s Volunteer Army. After a second rest-leave he contracted typhoid fever and was sent for treatment. On the road from Zhmyrenka to Proskuriv he was captured by the Poles who sent him to a hospital in Kamianets Podilsk. 

In the meantime, Poland had struck a deal with the other Ukrainian State, the Ukrainian National Republic (UNR), which agreed to sacrifice Galicia (western Ukraine) to Poland, in exchange for military support against Russia. Generals Piłsudski and Petliura joined forces to drive the Bolshevik armies out of Ukraine. After recovering, Hodys joined the Third Iron Brigade of the UNR army and was sent to the front near Bar. The Bolsheviks pushed the brigade back across the Zbruch River into Galicia and destroyed it near Kopychyntsi. With both Ukrainian armies defeated and the cause for independence lost, Hodys returned home in July 1920 to resume his schooling.

Antin Hodys completed grades 6 through 8 at the Stryi Gymnasium and passed his graduating exam on 8 June 1922. Subsequently, he attempted to enrol at the Lviv Greek-Catholic Seminary but was turned away due to lack of available places. He worked for a year on the Oil Fields in Ripne and was finally accepted to the seminary on 25 October 1923. Following the completion of his theological studies on 25 June 1927, he received sacred ordination at the hands of Metropolitan Andrey Sheptytsky: to the diaconate on 10 June and to the priesthood on 17 June 1928.

Like the majority of the diocesan clergy in the Eastern Churches, Hodys married before ordination, likely during the interim year between completing seminary and the diaconate. According to an online genealogy resource apparently managed by a relative, his wife’s name was Irena-Olga (1906–1972), daughter of Henryk and Zenovia Schprintz. In 1936, the couple had twins, Yuriy (+1984) and Zenovia (Schlegell) (+1995).

Antin Hodys was given his first assignment as a curate in Kamyanka Strumylova (today Kamyanka Buzko) on 1 July 1928. During this time, he continued to be actively engaged in Ukrainian cultural and civic affairs. He was a member of the local Prosvita educational association, a supporter of Ukrainian nursury schools, he set up chapters of the Apostleship of Prayer and Confraternity for a Holy Death. In 1931, he took on the additional job of professional religious instructor at the local gymnasium.

But something altered Hodys’ trajectory in a radical way. Europe was becoming more militarized and Poland was no exception. Marshall Piłsudski had imposed a virtual military dictatorship in 1926. By the end of his life, the regime began to abandon any restraint shown toward the ethnic minorities, which made up a third of the population. As Piłsudski lay dying, his colonels concocted a scheme to forcibly assimilate the Ukrainians and Belarusians by the early 1940s. 

Only Ukrainians considered very loyal could be accepted into the ranks of the Polish military. On 1 July 1934, Hodys was accepted as a military chaplain with the rank of captain, considering his previous service as an officer. His first assignment was Kraków and in 1938, he was sent to Bielsko in Upper Silesia, where he also acted as administrator of the Greek-Catholic military parish of Saint Basil. 

Hodys took part in the unsuccessful defence of Poland from the German invasion in September 1939. Driven south across the border, his corps was interned in Romania but, after nine months, they were released and, via Italy, regrouped in France with the Government-in-Exile. After the Germans invaded France, the Polish Government and Army corps fled to Great Britain. After witnessing the London Blitz he and his fellow soldiers were sent to Scotland. On 5 September 1940, he took part in a rally of Polish Military Chaplains in Glasgow, in the presence of President-in-Exile Raczkiewicz and other officials. Hodys was promoted to the rank of major and assigned to the First of three Polish Corps within the British Army. Unlike General Anders' Second Corps, the First Corps did not see active service in Europe but remained in Scotland for defensive purposes. In 1947, he was assigned to work as one of the secretaries of Bishop Józef Gawlina, head of Polish military chaplains. After demobilization, Polish soldiers were sent to resettlement camps. Hodys was assigned to minister to them as well as to Ukrainians in Canadian brigades. He served the Association of Ukrainian Soldiers in the Polish Army which became part of the Association of Ukrainians in Great Britain in 1946.

Hodys (centre) 

with UGCC priests, London, Spring 1947

With the formal establishment of the Ukrainian Greek-Catholic Church in Britain, Hodys was numbered among the clergy under the jurisdiction of Apostolic Visitor, Bishop Ivan Buchko. He was among those who welcomed Buchko at Victoria Station during the latter’s second visit on 21 November 1947. In December, Buchko assigned him, together with Josaphat Jean and Petro Diachyshyn, to be responsible to serve southern England. Hodys attended meetings of the parish council of the first Ukrainian Greek-Catholic church in Britain, Saint Theodore of Canterbury, Saffron Hill in London. Buchko also named him one of his counsellors for the British mission and Hodys gave a presentation on canonical and civil marriage law in the United Kingdom at the Ukrainian clergy conference (soborchyk) held in January 1948.

Following the Second World War, Great Britain was left damaged and in an impoverished state. Most of the clergy assembled at the January conference, some elderly and ready for retirement, wanted to leave England for an better life. In addition, Rome had given instructions to send married clergy to Canada and USA, where they could serve under Ukrainian Catholic bishops and perhaps reunite with their families. Major Hodys was no exception. In the Summer of 1948, a chance meeting with an American bishop at a restaurant in Piccadilly Circus presented such an opportunity. Bishop Eugene McGuiness of Oklahoma City was looking for European missionaries to serve his frontier diocese. Following their conversation, he invited twelve Polish Army chaplains to Oklahoma. Before leaving for the United States sometime in April 1949, Hodys was listed in the Ukrainian Catholic directory as residing at Hillside Monastery in Potters Bar, Middlesex. By 18 May, as reported at the London parish council, he had left Britain for good.

As an army chaplain, Major Hodys functioned as a biritual priest, also serving in the Latin Rite. In order to take up McGuiness’s offer, did he have to hide the fact that he was married and of the Byzantine Rite? This could be the case as subsequent information contained in the diocesan necrology, and in an interview given in 1978, he concealed his Ukrainian ethnicity and Byzantine-Rite origins. Diocesan records list him, falsely, as having been ordained in Katowice. 

Mercy Hospital chaplain 1978

In America, he anglicised his name to “Anthony” and was briefly placed at Holy Angels Parish, Oklahoma City. The following year, 1950, he was named chaplain to Villa Therese Carmelite Convent and School, where he served for 19 years. Finally, in 1969, he was assigned as chaplain of Mercy Medical Centre of the Sisters of Mercy, where he served for 12 years. He passed to his eternal reward on 28 April 1981 and is buried in Resurrection Memorial Cemetery.

We are still waiting for more information promised by the kind archivist at the Oklahoma City diocesan archive. Perhaps it will clarify some missing points. For example, why did Hodys have to wait until 8 June 1974 to be incardinated into Oklahoma City? Did it have anything to do with the death of his wife two years previously? In the 1978 interview, he appears to have altered his life-history to conceal his Ukrainian past. Hodys said that he had been back to Poland twice and was in contact with his brother and sister. Where did his wife and children live (Poland or USSR?) and did he ever see them again? 

Volodymyr Singalevych von Schilling

And his Austrian Archive (1911-1930)

Over the years, I have come across the name of Volodymyr Singalevych in correspondence between Ukrainian political organizations and the Apostolic See. Recently, I accidentally discovered his archives. However, when I searched for biographical information about him, I was surprised to discover that almost nothing is available. Like Jan Tokarzhevsky-Karashevych, Singalevych has virtually disappeared from history.

There are short entries on Singalevych in the Encyclopedia of Ukraine and the Екциклопедіа Українознавства. Even Vasyl Kuchabsky's history of the ZUNR (Західна Українська Національна Республіка), recently republished by CIUS in English, does not mention him, despite the fact that he was one of the inner core of Galician parliamentarians and founders of the ZUNR.

To understand the ZUNR one needs to understand something about the men who gave it birth. They generally came from Greek-Catholic priestly families, were lawyers and became political activists in the best Austrian Josephist tradition. Singalevych was literally a member of this club, though he did not embrace the usual Josephist disdain for the Church.

A Brief Biographical Sketch

Volodymyr Singalevych was Born 13 January 1875 in Miskakivtsi, Kosiv district (Ivano-Frankivsk) to a clerical gentry family descended from the German Schillings. In 1893 he graduated from the faculty of law of the University of Lviv and subsequently worked in civil courts in Kamianka-Strymylova (Kamianka-Buzko), Peremyshliany and Hlynjan.

Some years before the First World War he was created Ritter Singalewycz von Schilling (similar to a baronetcy). I have been unable to find the precise date of his ennoblement but it is likely that it took place around 1911, the year that Stefan Smal-Stotsky was also ennobled with the lesser, titleless distinction of edler. As Singalevych held the highest civil rank among his fellow Ukrainian parliamentarians, his signature always appeared first before those who, with the fall of the Monarchy, were to play a more prominent role in Ukrainian affairs. For example, men such as Yevhen Petrushevych and Kost Levytsky.

As a member of Ukrainian National Democratic Party, Singalevych served as a deputy in the Austrian lower house from 1911-1918 and in the the Galician Diet from 1913-1914. He became a leading member of the Ukrainian Supreme Council in September 1914 and was appointed by this council as commander of the War Council of the Sichovi Striltsi regiment in Vienna. In that same month, Galician and Bukovynan deputies had met in Vienna to discuss the situation of the refugees from the Russian-occupied zones. Singalevych served on a government-funded Ukrainian Assistance Committee which dealt with Ukrainian refugees and internees, such as those in the Tallerhoff camp. The committee also solicited funds from the Diaspora to support Ukrainian economic institutions at home.

Volodymyr Singalevych took part in the preparations for the 1 November 1918 uprising, organzied and implemented Ukrainian rule in Stryj and the neighboring districts and was a member of ZUNR and ZO UNR Radas from 1918-1919. During the Polish-Ukrainian War he was arrested and briefly interned following which he left Galicia and worked in Vienna in the Austrian Liquidation Commission. On 3 April 1919 he was appointed ZUNR diplomatic representative to Austria. Petrushevych named him acting finance and trade minister on 1 August 1920 and, two years later, he assumed the porfolio of acting internal minister. Following the 15 March 1923 decision of the Council of Ambassadors to definitively allocate Eastern Galicia to Poland, Singalevych helped dismantle the remainig apparatus of the ZUNR Government-in-Exile.

Among his peers, Singavelych could be singled out for his strong Catholic religious convictions. Evidence of this fact is found in the correspondence he carried on throughout the 1920's with Greek-Catholic notables such as Metropolitan Sheptytsky, Father Lazar Beresovzky, Father (later Bishop) Ivan Buchko, and Mitrat Vojnarovsky. Vojnarovsky was instrumental in helping Singalevych obtain political amnesty from the President of Poland in 1930, allowing him to return to his homeland. From 1930 to 1939 Singalevych served as director of the Agricultural Bank of Lviv and in January 1931 became a founding member of the Ukrainian Catholic Union, an above-party coalition envisioned by Metropolitan Sheptytsky in the wake of the increasing brutality of the Piłsudski dictatorship, including the Pacification of 1930-1932.

The Singalevych Archive

Volodymyr Singalevych's archive contains correspondence from a large section of the Ukrainian notables from 1911-1930. Here are a just a few examples: Metropolitan Andrei Sheptytsky wrote in 1912 concerning the Ukrainian University. There is also a telegram to Petrushevych from Sheptytsky in October 1918. During the First World War, Basilian missionary Father Marian Shkirpan took up a small collection from his poor parishioners in Brazil (Prudentopolis, 13 July 1915) and sent it to the Assistance Committee to help at home. Shkirpan wrote: “Бразильска Україна відчуває моє страшне горе, яке навістило стару відчизну, тому радо прийдуть впомїч."

Olha Kobylianska, wrote several letters to obtain financial support. Kobylianska’s first letter, dated Чернівцї 11/4 915, describes her sad situation: "... Справді, ніколи не думала і не моглам сподіватися я, що попаду колись в моїм життю, в страшнім віку в таке страшне матеріяльне положення в ким злакаюся тепер в раз своєю старшою сестрою її домомом, і тим що мене (від 11. років хоровиту) доглядаюсь...” On 16 June, she wrote: “Війна настала, школи позачинювані, ... а літературна праця (не лиш моя, а других) де она опинилася? Літературна праця, та одгичка точка що вже мене ще до землі задає охоти...” Singalevych was able to send her funds, for which she thanked him heartily with a postcard (16 June 1915).

Singalevych’s archives also contain letters from international politicians and notables, such as one from the future Pope Pius XII, Msgr. Eugenio Pacelli to Count Michael Tyshkevych (9 January 1915). There is also a letter from Hungarian minister von Burian (22 September 1914 ).

In 1916, the Supreme Ukrainian Council (calling itself Pro-Senate) attempted to intervene with the Holy See in the appointment of the new Greek-Catholic bishop for Przemysl. Singalevych was among the signatories. They presented a tern of candidates to the Apostolic Nuncio in Vienna: Klymenti Sheptytsky, Josyf Zhuk and Oleksi Baziuk. When Josaphat Kotsylovsky was appointed the following year, they intervened without result against the nomination.

Two letters of great interest came into his possession, from Archduke Wilhelm von Habsburg (Василь Вишиваний) (12 and 27 October 1918), one of which has a beautiful red paper seal with his archducal coat-of-arms on the reverse side of the envelope. The archive also contains a printed copy of Emperor Karl's 16 October 1918 imperial manifesto which changed the Monarchy into a federation of nations, at least on paper. We also find the guest-list and speech given at a banquet in honour of the newly-appointed Apostolic Visitor to Ukraine, Father Giovanni Genocchi, who passed through Vienna in April 1920.

Volodymyr Singalevych died on 7 November 1945 in Bregen, Austria. This 35-box archive represents his activity in Vienna, it was certainly located in the Austrian capital until he returned to Galicia in 1930. Afterwards it was entrusted to Metropolitan Sheptytsky (as indicated on the archival boxes), who probably left it in the care of either Cyrille Korolevskij or his procurator Msgr. Enrico Benedetti. Further research should determine specific details of its itinerary.

For over a decade, the current archivist of the Oriental Congregation, Dr. Gianpaolo Rigotti, has sought discover the identity of the Singalevych collection. His research revealed the following: his predecessor, Monsignor Stasys Žilys, archivist from 1962 to 1992, erroneously listed it as Fondo Archivio Politico Szeptyckij on page 35 of his inventory of the Congregation's holdings. Until 2000, together with the other Ruthenian and Ukrainian fonds, the Singalevych collection was located on the second floor of the archives. During the complete renovation of the Congregation's archival rooms, which took place from June 2000 to March 2001, all of the dicastery's fonds were removed. The so-called Fondo Szeptyckij was transfered to an underground facility near the Via dei Corridori, which had been restructured for storage purposes in 1998. Subsequently, the fond in question was returned to the third floor of the fully renovated archives, where are stored the oldest materials acquired from the former Sacred Congregation De Propaganda Fide for the Affairs of the Oriental Rite. In the autumn of 2006, Rigotti called upon the renowned historian and orientalist, Msgr. Giuseppe M. Croce to help determine the content and importance of the collection. Having been made aware of the identity of Volodymyr Singalevych from documents contained in the Vatican Secret Archives, I was able to clarify the precise identity of this fond.

In examining the Singalevych papers, it becomes immediately clear that, per se, not only does the archive have nothing to do with Sheptytsky (except that it had been entrusted temporarily to his care) but that it represents a personal and not an institutional collection. Although it does contain many documents emitted by the Ukrainian Supreme Council and the ZUNR, it also contains private and personal communications, documents that are seldom included in institutional collections. The Singalevych archive itself was not produced for the Ukrainian Government; it was rather meant to be an historical record of a portion of the life (public and private) of its onetime officials.

It might seem odd that such an archive continues to be housed inside the Oriental Congregation. However, at least for the present, I strongly believe that the continuing care of the Singalevych fond by this Vatican department has several advantages. For instance, although the archival boxes themselves are currently in a bad state of repair, unlike other important Ukrainian archives housed in Ukrainian institutions, (such as those of the ZUNR) the documents themselves are intact, safe, under the supervision of a highly competent professional historian. Most imporantly, they are accessible to scholars with the authorization of the Congregation's superiors.

Свята Столиця й Україна

Дипломатичне посередництво Князя Токаржевського Карашевича

Published in Progress Ukrainian Catholic News (Поступ), no.5/2134, (9 March 2008), pp. 7, 12 , 14.

Дня 11 листопада 2007 року, українська греко-католицька громада в Лондоні відзначила 53-ю річницю смерти князя Івана-Степана-Маріяна з Токарів Токаржевського-Карашевича (Jan Stefan Maria de Tokary Tokarzewski-Karasziewicz). Я познайомився з ним, не в житті, бо я ще не народився, коли він помер, але дійсно з ним познайомився через його листування, через його зусилля для новонародженої української держави.

Коротко про нього особисто: Його прізвіще не дуже українське, бо він походив з давнього литовського роду зв'язаного з Україною від ХІѴ століття, коли стара Русь була під Великим Князівством Литовським. Панські землі родини знаходились в Ушицькому повіті на Поділлі, що належили до Польсько-Литовської Держави аж до кінця ХѴІІІ століття, коли та держава була поділена між Австрією, Росією і Прусією. Те, що сьогодні Західна Україна, пішло до Австрії, а Велика Україна пішла до Росії. Молодий Ян закінчив житомирську гімназію, а потім виїхав на Захід, де вивчав філософію, економію й політичні науки у Фрайбурґу, Відні, Мюнхені й Тулузі. Він здобув докорати філософіїї і політичних наук у 1910 році. Після закінчення студій, він повернувся до рідного села, де брав активну участь у громадській діяльності. Під час Першої світової війни він служив головним контролером Поділського земського комітету, а в 1917 році його обрано членом Поділського губернського та Ушицького повітового земств.

Ян Токаржевський-Карашевич належав до тих полсько-литовських аристократів, що, мешкаючи з нашим народом на українських землях, почувалися приналежними до українського народу й підтримали українські національні змагання. Тому, вже у червні 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського-Карашевича радником українського посольства у Відні, найважливіше після Берліну з українських посольств, бо після Берестейсько-литовської угоди з Центральними державами (підпасаний 9 лютого того самого року), Імперії Німецька, Австрійська й Отоманська (тобто Турецька) визнлали Українську Державу. Після падіння центральних держав та разом з ними гетьманського режиму, Директорія Української Народної Республіки прийшла до влади. Не зважаючи на радикальні елементи в уряді Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра підтвердив призначення Токаржевського-Карашевича, бо хотів використати на дипломатичій службі таких аристократів, що були демократичних і патріотичних переконань. Не забудьмо, що до того часу, майже всі еворпейські дипломати походили з шляхетних родин й мали вступ до вищого суспільства й царських дворів. Так само Петлюра хотів показати західним силам, що український уряд не радикальний чи більшовицький. Князь служив у Відні до літа 1919 року, коли був перенесений до посолства в Константинополі. Там служив від 2 серпня 1919 р. до 11 грудня 1921 р., спершу як радник, від березня 1920 р. повіреним у справах (chargé d’affairs), а тоді як посол при останньому султані Туреччини. Там він зустінувся і згодом одружився у травні 1922 року з Оксаною, дочкою першого посла, відомого українського діяча Олександра Лотоцького. Після Константинополя Токаржевського-Карашевича відкличано до Тарнова заступником, а від січня 1922 року віце-міністром закордонних справ і керівником Міністерства закордонних справ УНР в екзилі. Токаржевський-Карашевич подався до демісії 3 вересня 1924 р. й виїхав до Франції. Від 1936 р. жив в Італії а від 1948 р. у Лондоні, де помер, 53 років тому.

Правду кажучи, Токаржевський-Карашевич призабутий українською історіографією. Його ім'я не з'являється у покажчиках найважніших українських історій - Субтельного, Маґочі, ба навіть Дорошенка, що його особисто знав. Навіть у працях про українску дипломатію він рідко коли згадується. Це іґнорування дає нам враження, що князь неначе не був центральною фіґурою української політики. Але насправді, у моїх пошуках я побачив, що він був дуже важливою особою у дипломатії УНР, головно у відношеннях з Ватиканом. У Ватиканських архівах існують 28 зразків кореспонденції від Токаржевського-Карашевича, листи або до нього, або де він згадується та свідчать про його ключову роль у дипломатичних зусиллях УНР з Святою Столицею. Всі листи написанні французькою мовою, бо це інтернаціональна дипломатична мова починаючи від ХѴІІ століття, часів Людвика XIV, аж до сьогодні.

Перше треба вияснити терміни. Sancta Sedes Apostolica, тобто Свята Апостолська Столиця або Престол - це офіційна назва головної влади Католицької церкви - Папи Римського разом зі своїм урядом - Римською Курією. Термін Ватикан, це радше місце, головний папський палац, так як в Англії посли акредитовані до Двору св. Якова (Court of St. James). Від 1929 р. Місто Ватикан- це назва держави, що дає Папі можливість свобідно від земних влад виконувати свою надприродну місію для всього людства. Щоб відмежувати дві сторони діяльности Ватикану, термін Апостольська Столиця використовується для внутрішніх церковних справ, а назву Свята Столиця уживається, коли йде мова про політичні відношення з державами. Згідно з католицьким вченням, Святіший Вселенський Отець відіграє основну роль ґаранта єдності у Церкві. Щоб укріпити цю єдність, з давніх часів папи відіслали до місцевих церков своїх посланців – леґатів або нунціїв. Так само висилали й представників світським володарям, щоб домовитися з ними щодо підтримки церкви та дозволу їй свобідно проповідувати Боже слово. Сьогодні папських послів до церков називають апостольськими візитаторами, або делеґатами. Для країн, що мають дипломатичні відношення зі Святою Столицею, папський репрезентант завивається апостолський нунцій.

При кінці Першої світової війни, із занепадом багатоетничних імперій, підданні їм народи як, напр., український, польський чеський та інші проголосили свою незалежність. У Східній Європі католицькі церкви, чи латинські, чи східні, знайшлися у жахливому стані після багаторічного переслідування від Російської православної держави. Перше завдання Апостольскої Столиці було упорядкувати церквовне життя, і 25 квітня 1918 р., Папа Бенедикт ХV назначив свого бібліотекаря й історика монсіньйора Акілле Ратті апостольським візитатором для Польщі й усіх країн колишньої Російської Імперії. Йому доручено, щоб він займався передусім Латинською церквою, але також допомагав східним католицьким церквам віджити й розвиватися, щоб вони могли бути посередниками церковної єдности між католиками й православними. І якраз тут увійде на арену наш дорогий князь.

Токаржевський-Карашевич був римо-католиком, дуже вірним, побожним, лицарем стародавного Малтійського ордену. Разом з іншими католиками на Великій Україні (розуміється, латиниками, бо в Російській імперії Греко-католицька церква була знищена ще в попередньому столітті) він хотів використати нову свободу для розквіту церков. У вересні 1918 р., у порозумінні з луцьким і кам'янецьким латинськими єпископами в Україні та українським Міністерством закордонних справ, він звернувся до віденської апостольської нунціятури в справі Католицької церкви в Україні. Віденський нунцій порадив йому звернутися радше до новопризначеного візитатора для всіх країн колишньої Російської Імперії, Акілле Ратті.

Токаржевський-Карашевич написав перший лист до візитатора Ратті 14 вересня 1918 р., звертаючись “не як офіційний представник моєї країни, але як добрий католик”. Він писав, що його країна хоче розривати всі зв’язки з Росією й тому потребує допомоги вищої церковної влади, щоб відновити католицькі структури в Україні, які були придушені російською владою. Токаржевський-Карашевич зауважив, що “На жаль, Українська Держава ще не визнана Святою Столицею”, мабуть на його думку, “через попередніх революційних урядів” (тобто Рада УНР). На кінці він просив пораду, чим Українська Держава може ввійти в офіційні відношення зі Святою Столицею і просив Ратті стати її речником перед Ватиканом. Треба зрозуміти, що Україна потребувала інтернаціонального визнання, бо від часу Бересть-литовского трактату між Україною та Центральними імперіями держави Антанти, тобто Англія, Франція й Італія, розривали навіть неформальні відносини з Україною. У цей період, хоч Свята Столиця була позбавлена своєї власної території (у 1929 р. частинно поверненою Папі під назвою Держава Місто Ватикан), все ж таки відгравала важливу роль в інтернаціональних справах, головно як моральний голос й посередниця між супротивними державами. Інший представник України, граф Михаїл Тишкевич, людина подібного походження й національних переконань як Токаржевський-Карашевич, вже 1 вересня звернувся прямо до Святої Столиці, щоб визнала Україну, та його просьби одержали відмовну відповідь.

Токаржевський-Карашевич мусив чекати білше як місяць на відповідь. Але це не тому, що монсіньйор Ратті не приділяв велику увагу до тих питань, а просто тому, що він був у дорозі, виконуючи свій мандат як папський візитатор, відвідуючи церкви тих польських територій, що до того часу були під Німеччиною й Австрією. Коли Ратті повернувся до Варшави й побачив цей лист, негайно відписав Токаржевському-Карашевичеві дуже теплими словами, перепрошуючи за пізню відповідь і, своїми словами, «цілим моїм серцем хочу прислуговувати моїм дурзям, щоб бути вашим промовцем у Святому Престолі». Він порадив, щоб Україна офіційно звернулася до Святої Столиці, і коли б уряд його запросив, він сам готовий приїхати в Україну, щоб провести апостольську візитацію, тобто відвідати католицькі церкви, як перший крок по дорозі до евентуальних дипломатичних зв'язків Ватикану з Україною. Через тиждень монсіньйор Ратті написав до свого настоятеля кардинала Ґаспарі, папського Секретеря стану, віддаючи подяку Богові та людям доброї волі, тобто Карашевичу.

Але, відвідини Ратті не здійслилися ні в Росії, ні в Україні. Наступного місяця Центральні держави здалися й німецько-австрійскі воїни покинули Україну, а тим самим і Гетманський режим. Того ж листпопада, опозиція сформувала Директорію під проводом Винниченка й Петлюри, і Скоропадський пішов у грудні у відставку. Директорія лишила Токаржевського-Карашевича, Тишкевича та інших дипломатів, які були призначені попередніми режимами, на своїх місцях.

З’єднання ЗУНР з УНР у січні 1919 року приніс три мільйони греко-католиків у політичний форум Великої України, а ще до того безнадійний стан УНР підкреслив потребу шукати допомоги від Папи Римського. Напевно мав вплив на ці зусилля й митрополит Андрей (Шептицький), що дружно співпрацював з графом Тишкевичем ще з передвоєнних часів. У лютому 1919 р. Тишкевич переконав Петлюру прийняти пораду Ратті й зробити якийсь крок. 15 того ж місяця, листом папському Секретареві стану, Головний Отаман повідомив Святу Столицю, що його уряд висилає делеґацію до Святого Престолу очолену Тишкевичем, щоб вирішити справу про дипломатичні відношення. Це рішення було досить відважне, бо по етикету, Свята Столиця мала б перша погодитись приймати таку делеґацію.

Через три дні, 19 лютого, Токаржевський-Карашевич знов написав до монсіньйора Ратті. У тому листі, він визнав про зміну режимів (від Гетьманату до Директорії), яка не вимагала від нового уряду приймати пропозіцію Ратті про його апостольску візитацію. Він також повідомив візитатора, що Директорія вирішила послати делеґацію до Святого Престолу і тому, задля посади Ратті, як візитатора всіх колишніх російських країн, Токаржевський-Карашевич просив у нього рекомендаційного листа для графа Тишкевича, щоб його могли представити кардиналам Римської Курії. У цьому листі знаходиться цікава для нас фраза: Токаржевський-Карашевич висловлює надію “на європеїзацію України”. Ратті відписав 4 березня й просив, щоб далі інформувати його про цю місію.
21 лютого, князь листом повідомиив і віденському нунцію Вальфре ді Бондзо про плани нового українського уряду. Нунцій вислав ці інформацій візитаторові Ратті, а 6 березня дав свою оцінку кардилалові Ґаспарі. Нунцій Вальфре підтвердив думку Токаржевського-Карашевича, що представник Святої Столиці в Києві укріпив би церковний рух відхилення від Росії й прихилення до Риму між українцями. Хоч він хвалив особу Токаржевського-Карашевича, однак нунцій сумнівався, чи український уряд цілком поділив би його прихильні думки до католицизму й висловив думку, що уряд уживає такі пропозіції цілковито з політичних міркувань. Не зважаючи на ці реалістичні сумніви, віденський нунцій заохотив кардинала секретаря прийняти місію Тишкевича.

Князь Токаржевський-Карашевич відписав до Ратті 19 березня з обширнішою інформацією про особу графа Тишкевича: що той є папскьим лицарем й що його син був єзуїтом. Він також подав інформації, але дуже нечисленні, про інших можливих членів місії, семінариста Петра Карманського та монсіоньйора Юрика. Ще раз, Токаржевський-Карашевич піддав думку, що якщо Свята Столиця погоджується, могла би обмінятися послами з Україною. Але оскільки Ратті не знав Тишкевича, він відписав Токаржевському-Карашевичу 1 квітня, що треба попросити рекомендаційного листа від Тишкевичевого єпископа, Пйотра Маньковського, латинського єпископа Кам'янця-Подільского. Все ж таки, по двох днях Ратті написав до кардинала Ґаспарі, обережно підтверджуючи пропозицію Токаржевського-Карашевича. Однак єпископ Маньковський відмовився написати рекомендаційного листа, бо Токаржевський-Карашевич остерігав його, що Польське духовенство може загрожувати Українській Державі, і що латинський єпископат повинен ясно висловити своє становище щодо національного питання. Монсіньйор Ратті відписав Токаржевському-Карашевичу 25 квітня, що він уже написав був до кардинала Ґаспарі про українську місію і її членів.

Від квітня 1919 року, Токаржевський-Карашевич перестав на якийсь час займатися цими справами, бо Свята Столиця приймала надзвичайну українську місію. Цим вона de facto визнала український уряд, але, за дипломатичними звичаями, чекала на визнання інших держав, щоб визнавати вповні або de jure незалежну українську державу. Від того часу, з Риму граф Тишкевич займався українськими справами при папському дворі.

У літі 1919 року Токаржевський-Карашевич перейшов від українського посольства у Відні до константинопольського й по дорозі провів цілий липень у Римі. Листом від 12 липня Тишкевич представив його кардиналові Ґаспарі, щоб Токаржевський-Карашевич міг би інформувати Святу Столицю про прикрий стан українців і Греко-католицької церкви в Галичині під польською окупацією. 24 липня свяченик Кирило Королевський так само представив князя, цей раз кардиналу Маріні, керівникові ватиканської конґреґації відповідальної за Східні церкви. У розмові з Маріні 25 липня, Токаржевський-Карашевич просив інтервенції Святої Столиці за переслідуваного польською військовою владою митрополита Андрея (Шептицького). Токаржевський-Карашевич писав до Маріні, що митрополит Андрей, “не лишень національний наш герой але теж пропаґатор нашої віри й дуже відданий захисник Католицької церкви”. Ватиканські урядовці були так задоволені Токаржевським-Карашевичем, що папа Венедикт ХV в кінці прийняв його в приватній авдієнції, яка тривала майже годину, розпитуючи докладно про ті справи, що князь представив був куріяльним кардиналам.
У липні 1919 р. монсіньйор Ратті став папським нунцієм до незалежної Польщі, додаючи до своєї церковної місії завдання дипломатичного представництва до Польської держави. За це, а також через польсько-українські конфлікти, українські політики й навіть духовенство вважали Ратті не дуже прихильним до української справи. Вони не здавали собі справи про його численні дипломатичні зусилля за інтернованих українців (про котрі свідчать тепер відкриті архіви) й так само не зрозуміли, що папський представник нікому не може давати арґументи проти їх політичних противників. Свята Столиця й церква сприяє мирові й тому стає на стороні всіх. У словах Ратті до латинського й греко- католицького архиєпископів Львова, “Папа одинаково любить усіх своїх дітей”.

Токаржевський-Карашевич приїхав до Константинополя 2 серпня і, мабуть, домовившись з Тишкевичем, далі пропонував призначення окремого папського представника для України. Дня 1 вересня місцевий апостолський делеґат Анджело Дольчі написав до кардинала Ґаспарі, що Токаржевський-Карашевич просив за такого навіть не офіційного представника, бо він дуже допоможе, коли рішиться справа існування незалежної України.

Князь так само таємно повідомив Дольчі, що український уряд почав переговори з Константинополським патріярхатом за Українську автокефальну православну церкву і, якби це сталося, Католицька церква втратила би багато ґрунту в Україні.
Повернувшись до Риму знову в жовтні 1919 року, нунцій Ратті дав рекоменцаційного листа монсіньйорові Черетті, відповідальному за церковні справи, що торкалися політичних питань, щоб Токаржевський-Карашевич міг би знову представити нещасний стан українців у Східній Галичині й переслідування Греко-католицької церкви. Того ж місяця, повернувшись до Царгороду, Токаржевський-Карашевич написав два листи до папських урядовців, знову благаючи, щоб призначити апостольського візитатора. На цей останній лист відповів сам кардинал Ґаспарі 9 грудня. Кардинал зауважав, що умовини ще не відповідні, щоб вислати візитатора в Україну. У дійсності, уряд УНР контролював дуже мало території, білшість котрої того часу була в рухах українських білшовиків і армій росіян білогвардійців.

На початку 1920 року, не зважаючи на всі неґативні відповіді, стан українського народу, і в Галичині, і у Великій Україні тривожив ватиканських представників і крім листів від українських дипломатів, папська курія одержала звіти від своїх-таки папських дипломатів, головно від нунція Ратті з Варшави, і від Митрополита Андрея та інших греко-католицьких священиків, що дозволили їм представити конкретну пропозіцію Папі Бенедиктові. Під час авдієнції 28 січня, не цілих двадцять днів після неґативної відповіді Ґаспарі Токаржевському-Карашевичу, єпископ Пападопулос, секретар Східної конґреґації, склав звіт про стан Греко-католицької церкви в Галичині й взагалі про домагання українського народу. Пападопулос пропонував призначити візитатора, офіційно, щоб координувати матеріяльну й медичну допомогу для Великої України але, неофіційно й таємно, щоб так само доглядати стан українців у Східній Галичині. Папа апробував цей план і 13 лютого призначив італійського місіонера, отця Джованні Дженоккі апостолським візитатором України. На це призначення Токаржевський-Карашевич написав останній свій лист до Святої Столиці з Константинополя, цей раз до голови Східної конґреґації, до котрої був доповідав візитатор Дженоккі. В імені Українського уряду та взагалі від усіх українців, князь висловив задоволення за це важний крок призначення Дженоккі. Нарешті, те, що Токаржевський-Карашевич пропонував ще від 1918 року, здійснилося.

Крім усіх згаданих листів, я знайшов ще один лист нашого князя у Ватиканських архівах. Останній лист від 22 травня 1922 р., Токаржевський-Карашевич написав як уже віце-міністер закордоних справ уряду УНР в екзилі. Цей останній лист дуже подібний до його першого листа з 1918 року. У ньому віце-міністер підкреслив, що уряд УНР приділяє величезне значення добрим стосункам зі Святою Столицею і ще надіється, що справи Католицьких церков в Україні можуть бути упорядковані. Хоч після цього листа Токаржевський-Карашевич уже білше не писав до Святої Столиці, однак ми знаємо з інших джерел, що він мав приємні контакти з тими церковними діячами, з якими він мав зв'язки як урядовець, включно з колишнім нунцієм Акілле Ратті, якого в лютому 1922 року вибрано Папою Пієм ХІ.

Хоч князь Токаржевський-Карашевич вернувся до приватного життя вже 1924 року, однак далі брав участь в українській громаді. Дуже мало про нього написано. Можливо тому, що з одного боку, така людина не цілком зрозуміла нашому народові, головно нашим політікам, що не мали соціяльних зв'язків із суспілством, звідкиля походив Токаржевський-Карашевич. Наприклад, Дмитро Дорошенко, міністер закордоних справ Гетьманського режиму, що був фактично відповідальний за призначення Токаржевського-Карашевича радником при Віденському посольстві, сказав про нього: “Він є трохи дивак (на мій погляд), дорожить титулами, є лицарем Мальтійського ордену, але людина наскрізь чесна, щира й шляхетна». Ці слова майже співпадають з тими, що писали про нього апостольські нунції 1918 року й певно віддзеркалюють загальне враження про Токаржевського-Карашевича - особа вищих рідкісих якостей. Це особа що практикувала чесноту шляхетности, чесноту, що не має нічого спільного ні з посілостями, ні з політикою, а радше стосується того, як поводиться людина. Це життєва філософія, що творить стан або клас людей, що живуть вищими вартостями у відношенні до себе самого і до інших.