"The Holy Father is unable to receive him."

“Regarding the proposed audience to Minister Göbbels: The Holy Father regrets that he is unable to receive him.”

- Pius XI audience with Cardinal Pacelli, 13 May 1933

“I explained to the Ambassador [of Italy] that, after the Holy Father, on Christmas Eve, had made such a great public protest against religious persecution in Germany, it would naturally have been painful for him to read in the papers last night and this morning [...] a glorification to the level of delerium of Hitler and National Socialism. And this, at a moment wheb there is not a single piece of reassuring news from Germany, not from Nunzio, nor from the bishops, nor for anywhere else, as regards the Government.”

- Cardinal Pacelli, Papal Secretary of State, 8 January 1938

“During the Audience the Holy Father remained firm in his view [not to receive the Polish foreign minister], and as to the distinction between the Minister and the person of Mr. Beck, He responded with indignation that they wanted him to play the part of Pilate and that he did not want to give the world a bad an example. [...] As for the disastrous consequences that are expected to come from such a refusal, the Holy Father he was sorry, but added that no one can prevent every bad thing from occuring. Rather, it was necessary to enlighten Mr. Beck and let him know the reality a situation that does not depend on the Holy See.”

- Pacelli to Chargé d’affairs Janikowski, 1 March 1938

Centenary of the First World War

Historians such as Margaret MacMillan, John Polland, Roberto De Matei, discuss the causes of the Great War, which began on 28 July 1914. The video, produced by Catholic News Service, features the often ignored Vatican's diplomatic efforts to mediate between the powers and to end the war.

Holodomor - Death by Famine. 80th Anniversary Commemorated in Rome

From 11 through 24 November, the City of Rome officially commemorates the 80th anniversary of the Holodomor, an artificial famine imposed by Stalin on Ukraine and other parts of the Soviet Union.  A list of events may be found here on the city's website.

Among the events being held, on 21 November 2013 a scholarly conference took place at Rome's City Hall (Campidoglio) with the participation of the City, the Ukrainian Ambassador to Italy, and the Apostolic Visitor for Ukrainians in Italy.

I presented a lecture entitled "La Santa Sede e il Holodomor nell'Archivio Segreto Vaticano ed altre fonti della Sede Apostolica Romana" (The Holy See and Holodomor in the Vatican Secret Archives and other archives of the Roman Apostolic See. This lecture was structured as follows:

Gli Archivi della Sede Apostolica – I fondi archiviali - I documenti custoditi in Vaticano sull’Holodomor - Compendio storico vaticano sul Holodomor - La raccolta delle informazioni - Il coordinamento dei sussidi erogati in denaro; gli interventi diplomatici - Lo sforzo di lanciare una missione di soccorso.

A Ukrainian article on the confernece was published in Radio Svoboda.

Interviews of the participants and video coverage was done by Rome Reports.
  

Here are links to past interviews by myself an my co-editor on our book, The Holy See and the Holodomor: Documents from the Vatican Secret Archives Concerning the Great Famine of 1932–1933 in Soviet Ukraine.

Sede Vacante: Tradition and Novelty

Another article for Crisis, this time on the Sede vacante itself:


Sede Vacente: Between Tradition and Novelty

Twilight of a Pontificate: Eyewitness Testimony

The first of a series of articles covering the conclave
in Crisis Magazine:


Twilight of a Pontificate:
 An Eyewitness Report

The Apostolic Nuncio to Ukraine Reviews The Holy See and The Holodomor

His Excellency, Archbishop Thomas Gulickson, Apostolic Nuncio to Ukraine, has posted the following review of our Holodomor book on his web blog:


Living and Dealing with Regimes: The Holy See and The Holodomor...


Through the kindness of Rev. Peter Galadza, PhD, Kule Family Professor of Eastern Christian Liturgy at Saint Paul University, Ottawa, Canada, I just received a copy of this important little tome. As all of the source material is translated into English, it is destined to a broad reading audience. With notes and all not reaching 100 pages, I would think that no history professor should hesitate to put it on the reading list of any serious course in 20th Century European History.

In preparation for my own mission as Apostolic Nuncio here in Ukraine, I had read another book actually describing the drama of this famine through the eyes of a young boy who survived: "Execution by Hunger, The Hidden Holocaust, by Miron Dolot, W.W. Norton Company, New York, 1987" (Kindle Edition). For this reason, the samples of anonymous letters describing the Holodomor which reached Pope Pius XI sounded terribly familiar. More of our world needs to know and understand. I fear that without such lessons we may be all too inclined not to wish to face the reality that there are people "on top of the heap" who care little for human life or common decency and who seem to be able to surround themselves with a surplus of henchmen to carry out their diabolical designs. The expression "They will stop at nothing" takes on real content and terrible sense in the light of this act of genocide.

Why the Holodomor? In her Afterword to the book Laura Pettinaroli captures it well as being a part of Stalin's plan to obtain hard currency from the sale of grain for the industrialization of his empire. In a year of abundant harvest, all was taken for sale abroad. Nothing was left for the mouths of the peasants who had produced the bounty and so they died of starvation by the millions. That year's was not a poor harvest.

The analysis offered by the editors in their introduction to the documentation is a marvelous piece of scholarship which provides perspective on the possibilities for exercising its moral authority open to the Holy See through diplomacy. (source)

An Overview of the History of the Ukrainian Catholic Church

In the wake of the ad limina visit by Eastern Catholic bishops from the USA, Ann Schneible interviewed me for ZENIT on the history of the Ukrainian Catholic Church:

DISCOVERING AN EASTERN CHURCH: Historian Explains History and Significance of the Ukrainian Church

UK launch of The Holy See and The Holodomor

Rev. Dr.Athanasius McVay co-editor of

The Holy See and the Holodomor

will present this publication

at a book-launching ceremony at

The Association of Ukrainians in Great Britain's Head Office,

49 Linden Gardens, London W2,

on 21 February 2012, 18.30 hrs.

Vatican Diplomacy vs. The Nuremburg Rallies

Many unhistorical works have been written about the Holy See's attitude to the Nazi regime and it's inhuman and anti-Christian ideology. The following communique was sent to Ukrainian Catholic Bishop Vasyl Ladyka (and to all the Canadian Catholic Bishops) by the Apostolic Delegation of Canada on 28 September 1937:

I take the liberty to call Your attention upon the enclosed article, published by the “Osservatore Romano” No.215, entitled “After the Congress of Nuremberg", and dealing with the grevious conditions in which the Catholic Church actually stands in Germany. I respectfully beg from Your Excellency to invite the faithful to prayer in order that the merciful Lord might abbreviate the days of tribulation. In front of the campaign of disinformation and falsehood which certain agencies pursue, even in Canada, about the real objective of the religious persecution in Germany, I beg for Your Excellency to enlighten, by all possible means, the faithful of Your diocese, by exposing the gravity of the situation and showing how the rights of the Church have been disregarded.

The Holy See and the Holodomor

Interviews and Articles about the newly released book:

English audio interview for Vatican Radio

Ukrainian text interview for Radio Liberty - Український інтерв'ю для Радіо Свобода

German text interview for ZENIT

English text interview for Eastern Christian Books

English text interview for ZENIT

Ukrainian audio interview for Vatican Radio - Український інтерв'ю для Радіо Ватікан

Lubomyr Luciuk: English video interview for Kontakt

Lubomyr Luciuk: English tv interview for Michael Coren

Book launch in Rome: Guarini Institute of John Cabbot Univertsity

English interview for DUMKA, newspaper of the Association of Ukrainians in Great Britain (SUB)

The Holy See and the Holodomor

You are cordially invited to attend a reception and book launch

The Holy See and the Holodomor

Documents from the Vatican Secret Archives on the Great Famine of 1932-1933 in Soviet Ukraine.

by Reverend Dr. Athanasius McVay and Professor Lubomyr Luciuk

Centro Russia Ecumenica (Borgo Pio 141, Rome)

Wednesday, 26 October 2011, 5:30 pm

Sponsored by the Chair of Ukrainian Studies at the University of Toronto and The Kashtan Press.

Order here: http://unftoronto.com/Forms/HolodBookOrderForm.pdf

On the event:
http://www.johncabot.edu/about_jcu/guarini-institute/past-events.aspx

Audiences of Pius XI with Cardinal Pacelli

Last year, the Vatican Archives published the first volume of the minutes of the papal audiences (fogli d'udienza) granted by Pope Pius XI (Achille Ratti) to his second Secretary of State, Cardinal Eugenio Pacelli, who was to succeed him in the papacy in 1939 as Pius XII. Pacelli served as an official in the papal Secretariat of State from 1904 to 1917, when he was named apostolic nuncio to Bavaria. After an agreement with the German state was reached in 1920, Pacelli was transferred to the newly-created nunciature of Berlin. In 1929 Pius XI summoned him to Rome to receive the cardinal's hat and the following year he was named to replace Cardinal Pietro Gasparri as Secretary of State, more or less the equivalent of a papal prime minister.

Each day the Pope received in audience one or more heads of his curial departments or their second-in-command, but the cardinal secretary of state was received daily and sometimes even on Sunday. Eugenio Pacelli imposed his own style and regimen on His Holiness' Secretariat of State. In the Vatican Archives and other archives of the Apostolic See, audience minutes were usually filed together with the matter to which they pertained. But Pacelli ordered that, after his subalterns had executed the Pope's decisions, the minutes were to be returned to his office where they were retained for reference. Even after Pacelli became Pope in March 1939, he retained the minutes of the audiences with his predecessor. After his death in 1958, they were returned to the archives of the Sacred Congregation for Extraordinary Ecclesiastical Affairs (AES- Affari Ecclesiastici Straordinari), an affiliate of the Secretariat of State that dealt with matters in which civil governments were involved.

The minutes themselves are written in Cardinal Pacelli's clear and meticulous hand, on small sheets of paper. Each has the date of the audience at the top centre of the page and each issue has a topic heading, usually indented, followed by Pacelli's account of Pius XI's decision. Pacelli often took dictation, reporting the Pope's very own words on a given subject. Many of these quotations reveal the spontaneous reaction of the typically irascible Pius XI.

Pope John Paul II declassified the first series of documents from Pius XI's pontificate (1922-1939) and Pope Benedict XVI extended this permission to most of the archival collections of the Apostolic See. In 2010, the Vatican Secret Archives published the first volume of the Pius XI-Pacelli audience minutes in its Collectanea Archivi Vaticani series, for the audiences of 1930, Pacelli's first year as papal secretary. The volume contains three important introductory articles by the archives' prefect, Bishop Sergio Pagano, it's vice-prefect, Jesuit Father Marcel Chappin, and the expert scholar, Dr. Giovanni Coco. Coco's biographical article on Pacelli's first year as Secretary of State represents the most important and accurate work on that topic to date. Among other things, with highly intuitive historical analysis, Coco chronicles the transition of power between Gasparri and Pacelli. Following the three articles, the text of the minutes proper is enriched with a rigorous historical apparatus, for instance, copious footnotes which provide background information pertaining to the persons and issues mentioned. Cross references and exhaustive quotations are also provided from correspondence mentioned but not explained in the audience minutes. This publication also contains several useful appendices including short biographies of persons mentioned in the minutes. The Vatican Archives is preparing to publish a volume each year of the audience minutes from 1931-1939.

I was fortunate enough to acquire an autographed copy of the first volume of the fogli d'udienza earlier this year. However, this morning I had a opportunity to consult the original minutes, written in Pacelli's hand, for the years 1933-1934. They are found in the AES archives, which was relocated from the Vatican Secret Archives to the Secretariat of State in December 2010. I did not find the particular reference for which I was searching, but I did stumble upon other interesting issues.

Below is a sample of the minutes from three particular audiences. These excerpts yield a glimpse of the mind of Pius XI on certain political and ecclesiastical issues of the day. His reluctance to see Göbbels certainly reflects an unease towards the emerging regime in Germany.

Papa Ratti's views were coloured by his personal experience in Poland, where he had served as apostolic visitor and nuncio (1918-1921). His 'explosion' about the Pro Russia commission was provoked by Government and ecclesiastical opposition to his Byzantine-Catholic evangelization program. Notably, Marshall Piłsudski refused to permit the creation of two Byzantine-Rite bishoprics:

Audience of 14 March 1933. Possible nomination of an auxiliary Bishop for the Lemkos. Write the nuncio to examine the issue objectively and not to trust one or the other side, since statistics are often false.

Audience of 25 March 1933. Pastoral Letter of the Bishop of Podlachia. On page 23 [he says that] the Pro Russia Commission is useless here [in Poland]. [Pius XI to Pacelli]: And You also know where the opposition is coming from (it’s the Government which even Bishops and priests are colluding with. ... These Poles think only of Polonizing and Latinizing. They don’t want to understand anything. ... Even the Bishop of Podlachia is a Pole and a chauvinist.

Audience of 13 May 1933. Possible Audience for Minister Göbbels (See the report from the Nunciature of Berlin No. 7801). The Holy Father regrets that he is unable to receive him.

Help this Research Continue

As a writer and researcher, I receive half the wages but work three times as hard. Expenses exceed remuneration. Many people have told me how much they enjoy reading this blog. The research behind it has been enabled by the unique privilege of being able to be close to the Vatican sources. This costs. Please help my research continue for now and for the future. Kindly donate whatever you can through paypal. I will be honoured to remember each donation at the Holy and Divine Liturgy.

Giovanni Battista Montini in Warsaw

Reasons behind his recall to Rome

Very little has been written about the future Pope Paul VI’s five-month sojourn in Warsaw. Biographers concur that something went wrong, prompting Father Giovanni Battista Montini’s recall to Rome in the Fall of 1923. Poor health is invariably mentioned but vaguely, without identifying the malaise. Some authors also suggest that Montini might not have been suited for the work of second secretary at the Warsaw Nunciature. Recently, I have uncovered a few documents which shed light on the nature of the youthful Father Montini’s illness and the circumstances which led to his return to the Vatican.

The Warsaw Nunciature was shut down at the end of the Eighteenth Century after the final partition of Poland-Lithuania. Pope Benedict XV reestablished it in 1919 after Poland regained its independence and named his apostolic visitor to Poland, Achille Ratti, as nuncio, upon the request of the Polish government. Ratti was named cardinal-archbishop of Milan in 1921 and in February 1922 was elected Pope Pius XI. Within a year, the new pope was to unknowingly approve the assignment to the same nunciature of his successor in both the archbishopric of Milan and the papacy.

Ratti had been succeeded as Polish nuncio by Lorenzo Lauri in October 1921. Lauri inherited Ratti’s staff, the auditor (first secretary) Erminigildo Pellegrinetti and second secretary Antonio Farfoli. Pellegrinetti had come with Ratti to Warsaw in 1918 and Farfoli joined the nunciature’s staff in April 1920. Pellegrinetti was destined for higher things. He had competently acted as chargé d’affairs, running the nunciature from June to October 1921 until Lauri reached Warsaw. In March 1922, Pius XI named his former secretary Pellegrinetti to be the first nuncio to Yugoslavia. He was replaced as auditor in Warsaw by Carlo Chiarlo while Farfoli retained his position as second secretary.

The climate in Warsaw proved to be very taxing on the health of the Italian clergy, who invariably served at the nunciature. Monsignor Farfoli’s health began to fail at the beginning of 1923. On 18 January, the nuncio sent a dispatch to Monsignor Pizzardo of the papal secretariat of State (Congregation for Extraordinary Ecclesiastical Affairs), explaining that Farfoli had been in bed for ten days with phlebitis in the left leg. “Obviously the cold climate is not best for such illnesses and the doctor has ordered hot baths as soon as the season will allow him.” Lauri then asked for a replacement, referring to a recent meeting in Rome when Pizzardo had mentioned Montini’s name for the first time:

If you decide to recall him [Farfoli] for another destination, I would ask Your Most Reverend Excellency to not take long to send me another secretary, since the work here is rather intense. Your Excellency spoke to me of a certain Mondini [sic] that you said you thought was most suitable in every respect. I have no objection whatever to the contrary, not knowing him personally and trusting blindly in the opinion of your Excellency.

It appears that Monsignor Pizzardo intended to send Montini to Warsaw as an experiment or at least for only a short period of ‘field work’. This can be understood from Lauri’s next letter to Pizzardo, dated 11 February:

Regarding Father Montini, I will accept him with open arms because he is coming from You and in the hope that he will grow to like this nunciature and decide to remain, at least for the next winter, to brave that cold that many fear but which has not yet killed the nuncio.

But Montini was not the only candidate. Apostolic Visitor to Ukraine, Father Giovanni Genocchi, had been attempting have an ecclesiastical appointed to Warsaw who would be most familiar with the Eastern Catholic Churches. He suggested Monsignor Margotti of the Oriental Congregation. Nuncio Lauri, in turn, suggested that Farfoli be destined for the Oriental Congregation “especially for his knowledge of the Ruthenian question.”

As to the choice between them, on 19 February, Lauri wrote to Pizzardo:

Not knowing either Montini or Margotti I have no greater preference for one than for the. I leave Your Excellency in complete freedom. Send me a intelligent young man, of good character and as soon as possible, and I will be content.

Pizzardo was notoriously slow and no secretary was to be had for another three months. On 24 April, Lauri wrote again, this time asking for Margotti:

Father Genocchi spoke so well to me of Monsignor Margotti that I believe that he would be most useful to this Nunciature, especially for his knowledge of Polish.

Possibly this dispatch or further pressure for the rival finally induced Pizzardo to send his protégé Montini to Warsaw. Montini’s personnel file in the nunciature’s archives has been completely emptied except for a single folio, a telegram send to Nuncio Lauri on 6 June 1922:

I will arrive Wednesday evening at 8:00 pm. Regards. Montini

During his service, Montini does appear to have been mentioned in any of the official dispatches to the secretariat of state, at least not those drafts currently found in the Warsaw Nunciature’s archives. He was mentioned briefly by Monsignor Chiarlo in connection with the affair of the return of the return of Metropolitan Sheptytsky to Lviv.

On 14 September 1923, Chiarlo wrote that, in his absence, Montini had annswered the telephone call from the Polish Ambassador to the Holy See, informing the nunciature that an agreement had been reached allowing Sheptytsky to return to his see.

No further news of Montini occurs until after his departure. The following letter from Lauri to Pizzardo, dated 11 October 1923, sheds much light on what had occurred to warrant the recall of the young ecclesiastical adept:

Yesterday don G. B. Montini departed for Italy, authorized to return to Rome by the telegram of the 2^nd current of this Secretariat of State. As soon as I arrived in Warsaw, I discovered that, on the previous day, Don Montini had been visited by house doctor, Mr. Markiewicz, who is well known to Holy Father. The Auditor [Chiarlo] questioned this doctor if he believed the harsh winter in Warsaw could be dangerous for Don Montini. He replied that he was healthy in body but, at the same time, he had discovered that his heart had not developed in proportion to the body, which was the cause of the ailments that Don Montini felt from time to time. Despite this, he considered that Don Montini, if he did not expose himself by leaving the house on the coldest and windiest days or during cold rain, could endure without danger even the most terrible days of winter in this capital.

Still, from what I was able to learn myself on my return to Warsaw, I also shared the opinion of Dr. Markiewicz. However, according to that which had been agreed with Your Most Reverend Excellency, I thought to obtain the opinion of another physician, a specialist in heart diseases. An appointment had already been made when he received the aforementioned telegram, which made further investigation unnecessary. I am happy to report that I was and am happy with the performance of the young Don Montini, who proved to be intelligent, hard working, pious, polite, and educated, just as Your Excellency so rightly had described him to me.

Lauri then asked for Carlo Margotti once more but Margotti was destined to remain in the Oriental Congregation until 1930.

These dispatches appear to contradict the hypothesis that Lauri, somehow dissatisfied with Montini’s work, had asked Pizzardo to recall him. The documents removed from Montini’s personnel file would shed further light on the topic but they will not likely be made available for consultation for many years to come, if at all.

Metropolitan Andrei Sheptytsky and the Roman Curia

Despite the deep reservations of his flock, Metropolitan Andrei Sheptytsky greeted the election of Achille Ratti as Pope Pius XI with optimism and hope.  The two churchmen’s paths had first crossed in 1918, with Ratti’s appointment as papal envoy to Poland,  Russia and Ukraine. During that mission, Ratti’s ambivalence towards their independence struggle caused Ukrainian patriots to be wary of the new pope’s intentions.  True to form, in his battle against nationalism, Pius XI demanded that his ministers place stringent limits on the nationally conscious Ukrainian Greek-Catholic Church. By analogy, during Pius XI’s pontificate, the Apostolic See’s relationship with the Ukrainian nation can be seen through the Roman Curia’s relations with Metropolitan Sheptytsky, the Ukrainian Catholic primate.  [...]

Andrei Sheptytsky served as metropolitan under five popes, three secretaries of state, three prefects of the Propaganda for Oriental Affairs and another four of its successor the Oriental Congregation.  His relationship with each Pope and with each dicastery differed according to the needs of his Church, the individual policies of each pontiff and those of his officials.  Roman Curia’s ultimate verdict of Sheptytsky was undoubtedly positive.  In particular, its oriental dicastery recognized his constant fidelity and zeal amidst persecutions and hindrances, declaring him a confessor of the Faith for the Union of the Orient with the Roman Apostolic See.  While falling short of completely restoring the powers granted by Pius X,  Pius XII entrusted the entire Catholic mission in the Soviet Union to Sheptytsky’s care.  Following Kyr Andrei’s death, the same pontiff publicly manifested his esteem in two magisterial pronouncements. Although Sheptytsky’s beatification has been inordinately delayed, his name continues to appear in significant acts of the papal Magisterium into the third millennium.

(From the Conference Le governement pontificale sous Pie XI.)

Свята Столиця й Україна

Дипломатичне посередництво Князя Токаржевського Карашевича

Published in Progress Ukrainian Catholic News (Поступ), no.5/2134, (9 March 2008), pp. 7, 12 , 14.

Дня 11 листопада 2007 року, українська греко-католицька громада в Лондоні відзначила 53-ю річницю смерти князя Івана-Степана-Маріяна з Токарів Токаржевського-Карашевича (Jan Stefan Maria de Tokary Tokarzewski-Karasziewicz). Я познайомився з ним, не в житті, бо я ще не народився, коли він помер, але дійсно з ним познайомився через його листування, через його зусилля для новонародженої української держави.

Коротко про нього особисто: Його прізвіще не дуже українське, бо він походив з давнього литовського роду зв'язаного з Україною від ХІѴ століття, коли стара Русь була під Великим Князівством Литовським. Панські землі родини знаходились в Ушицькому повіті на Поділлі, що належили до Польсько-Литовської Держави аж до кінця ХѴІІІ століття, коли та держава була поділена між Австрією, Росією і Прусією. Те, що сьогодні Західна Україна, пішло до Австрії, а Велика Україна пішла до Росії. Молодий Ян закінчив житомирську гімназію, а потім виїхав на Захід, де вивчав філософію, економію й політичні науки у Фрайбурґу, Відні, Мюнхені й Тулузі. Він здобув докорати філософіїї і політичних наук у 1910 році. Після закінчення студій, він повернувся до рідного села, де брав активну участь у громадській діяльності. Під час Першої світової війни він служив головним контролером Поділського земського комітету, а в 1917 році його обрано членом Поділського губернського та Ушицького повітового земств.

Ян Токаржевський-Карашевич належав до тих полсько-литовських аристократів, що, мешкаючи з нашим народом на українських землях, почувалися приналежними до українського народу й підтримали українські національні змагання. Тому, вже у червні 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського-Карашевича радником українського посольства у Відні, найважливіше після Берліну з українських посольств, бо після Берестейсько-литовської угоди з Центральними державами (підпасаний 9 лютого того самого року), Імперії Німецька, Австрійська й Отоманська (тобто Турецька) визнлали Українську Державу. Після падіння центральних держав та разом з ними гетьманського режиму, Директорія Української Народної Республіки прийшла до влади. Не зважаючи на радикальні елементи в уряді Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра підтвердив призначення Токаржевського-Карашевича, бо хотів використати на дипломатичій службі таких аристократів, що були демократичних і патріотичних переконань. Не забудьмо, що до того часу, майже всі еворпейські дипломати походили з шляхетних родин й мали вступ до вищого суспільства й царських дворів. Так само Петлюра хотів показати західним силам, що український уряд не радикальний чи більшовицький. Князь служив у Відні до літа 1919 року, коли був перенесений до посолства в Константинополі. Там служив від 2 серпня 1919 р. до 11 грудня 1921 р., спершу як радник, від березня 1920 р. повіреним у справах (chargé d’affairs), а тоді як посол при останньому султані Туреччини. Там він зустінувся і згодом одружився у травні 1922 року з Оксаною, дочкою першого посла, відомого українського діяча Олександра Лотоцького. Після Константинополя Токаржевського-Карашевича відкличано до Тарнова заступником, а від січня 1922 року віце-міністром закордонних справ і керівником Міністерства закордонних справ УНР в екзилі. Токаржевський-Карашевич подався до демісії 3 вересня 1924 р. й виїхав до Франції. Від 1936 р. жив в Італії а від 1948 р. у Лондоні, де помер, 53 років тому.

Правду кажучи, Токаржевський-Карашевич призабутий українською історіографією. Його ім'я не з'являється у покажчиках найважніших українських історій - Субтельного, Маґочі, ба навіть Дорошенка, що його особисто знав. Навіть у працях про українску дипломатію він рідко коли згадується. Це іґнорування дає нам враження, що князь неначе не був центральною фіґурою української політики. Але насправді, у моїх пошуках я побачив, що він був дуже важливою особою у дипломатії УНР, головно у відношеннях з Ватиканом. У Ватиканських архівах існують 28 зразків кореспонденції від Токаржевського-Карашевича, листи або до нього, або де він згадується та свідчать про його ключову роль у дипломатичних зусиллях УНР з Святою Столицею. Всі листи написанні французькою мовою, бо це інтернаціональна дипломатична мова починаючи від ХѴІІ століття, часів Людвика XIV, аж до сьогодні.

Перше треба вияснити терміни. Sancta Sedes Apostolica, тобто Свята Апостолська Столиця або Престол - це офіційна назва головної влади Католицької церкви - Папи Римського разом зі своїм урядом - Римською Курією. Термін Ватикан, це радше місце, головний папський палац, так як в Англії посли акредитовані до Двору св. Якова (Court of St. James). Від 1929 р. Місто Ватикан- це назва держави, що дає Папі можливість свобідно від земних влад виконувати свою надприродну місію для всього людства. Щоб відмежувати дві сторони діяльности Ватикану, термін Апостольська Столиця використовується для внутрішніх церковних справ, а назву Свята Столиця уживається, коли йде мова про політичні відношення з державами. Згідно з католицьким вченням, Святіший Вселенський Отець відіграє основну роль ґаранта єдності у Церкві. Щоб укріпити цю єдність, з давніх часів папи відіслали до місцевих церков своїх посланців – леґатів або нунціїв. Так само висилали й представників світським володарям, щоб домовитися з ними щодо підтримки церкви та дозволу їй свобідно проповідувати Боже слово. Сьогодні папських послів до церков називають апостольськими візитаторами, або делеґатами. Для країн, що мають дипломатичні відношення зі Святою Столицею, папський репрезентант завивається апостолський нунцій.

При кінці Першої світової війни, із занепадом багатоетничних імперій, підданні їм народи як, напр., український, польський чеський та інші проголосили свою незалежність. У Східній Європі католицькі церкви, чи латинські, чи східні, знайшлися у жахливому стані після багаторічного переслідування від Російської православної держави. Перше завдання Апостольскої Столиці було упорядкувати церквовне життя, і 25 квітня 1918 р., Папа Бенедикт ХV назначив свого бібліотекаря й історика монсіньйора Акілле Ратті апостольським візитатором для Польщі й усіх країн колишньої Російської Імперії. Йому доручено, щоб він займався передусім Латинською церквою, але також допомагав східним католицьким церквам віджити й розвиватися, щоб вони могли бути посередниками церковної єдности між католиками й православними. І якраз тут увійде на арену наш дорогий князь.

Токаржевський-Карашевич був римо-католиком, дуже вірним, побожним, лицарем стародавного Малтійського ордену. Разом з іншими католиками на Великій Україні (розуміється, латиниками, бо в Російській імперії Греко-католицька церква була знищена ще в попередньому столітті) він хотів використати нову свободу для розквіту церков. У вересні 1918 р., у порозумінні з луцьким і кам'янецьким латинськими єпископами в Україні та українським Міністерством закордонних справ, він звернувся до віденської апостольської нунціятури в справі Католицької церкви в Україні. Віденський нунцій порадив йому звернутися радше до новопризначеного візитатора для всіх країн колишньої Російської Імперії, Акілле Ратті.

Токаржевський-Карашевич написав перший лист до візитатора Ратті 14 вересня 1918 р., звертаючись “не як офіційний представник моєї країни, але як добрий католик”. Він писав, що його країна хоче розривати всі зв’язки з Росією й тому потребує допомоги вищої церковної влади, щоб відновити католицькі структури в Україні, які були придушені російською владою. Токаржевський-Карашевич зауважив, що “На жаль, Українська Держава ще не визнана Святою Столицею”, мабуть на його думку, “через попередніх революційних урядів” (тобто Рада УНР). На кінці він просив пораду, чим Українська Держава може ввійти в офіційні відношення зі Святою Столицею і просив Ратті стати її речником перед Ватиканом. Треба зрозуміти, що Україна потребувала інтернаціонального визнання, бо від часу Бересть-литовского трактату між Україною та Центральними імперіями держави Антанти, тобто Англія, Франція й Італія, розривали навіть неформальні відносини з Україною. У цей період, хоч Свята Столиця була позбавлена своєї власної території (у 1929 р. частинно поверненою Папі під назвою Держава Місто Ватикан), все ж таки відгравала важливу роль в інтернаціональних справах, головно як моральний голос й посередниця між супротивними державами. Інший представник України, граф Михаїл Тишкевич, людина подібного походження й національних переконань як Токаржевський-Карашевич, вже 1 вересня звернувся прямо до Святої Столиці, щоб визнала Україну, та його просьби одержали відмовну відповідь.

Токаржевський-Карашевич мусив чекати білше як місяць на відповідь. Але це не тому, що монсіньйор Ратті не приділяв велику увагу до тих питань, а просто тому, що він був у дорозі, виконуючи свій мандат як папський візитатор, відвідуючи церкви тих польських територій, що до того часу були під Німеччиною й Австрією. Коли Ратті повернувся до Варшави й побачив цей лист, негайно відписав Токаржевському-Карашевичеві дуже теплими словами, перепрошуючи за пізню відповідь і, своїми словами, «цілим моїм серцем хочу прислуговувати моїм дурзям, щоб бути вашим промовцем у Святому Престолі». Він порадив, щоб Україна офіційно звернулася до Святої Столиці, і коли б уряд його запросив, він сам готовий приїхати в Україну, щоб провести апостольську візитацію, тобто відвідати католицькі церкви, як перший крок по дорозі до евентуальних дипломатичних зв'язків Ватикану з Україною. Через тиждень монсіньйор Ратті написав до свого настоятеля кардинала Ґаспарі, папського Секретеря стану, віддаючи подяку Богові та людям доброї волі, тобто Карашевичу.

Але, відвідини Ратті не здійслилися ні в Росії, ні в Україні. Наступного місяця Центральні держави здалися й німецько-австрійскі воїни покинули Україну, а тим самим і Гетманський режим. Того ж листпопада, опозиція сформувала Директорію під проводом Винниченка й Петлюри, і Скоропадський пішов у грудні у відставку. Директорія лишила Токаржевського-Карашевича, Тишкевича та інших дипломатів, які були призначені попередніми режимами, на своїх місцях.

З’єднання ЗУНР з УНР у січні 1919 року приніс три мільйони греко-католиків у політичний форум Великої України, а ще до того безнадійний стан УНР підкреслив потребу шукати допомоги від Папи Римського. Напевно мав вплив на ці зусилля й митрополит Андрей (Шептицький), що дружно співпрацював з графом Тишкевичем ще з передвоєнних часів. У лютому 1919 р. Тишкевич переконав Петлюру прийняти пораду Ратті й зробити якийсь крок. 15 того ж місяця, листом папському Секретареві стану, Головний Отаман повідомив Святу Столицю, що його уряд висилає делеґацію до Святого Престолу очолену Тишкевичем, щоб вирішити справу про дипломатичні відношення. Це рішення було досить відважне, бо по етикету, Свята Столиця мала б перша погодитись приймати таку делеґацію.

Через три дні, 19 лютого, Токаржевський-Карашевич знов написав до монсіньйора Ратті. У тому листі, він визнав про зміну режимів (від Гетьманату до Директорії), яка не вимагала від нового уряду приймати пропозіцію Ратті про його апостольску візитацію. Він також повідомив візитатора, що Директорія вирішила послати делеґацію до Святого Престолу і тому, задля посади Ратті, як візитатора всіх колишніх російських країн, Токаржевський-Карашевич просив у нього рекомендаційного листа для графа Тишкевича, щоб його могли представити кардиналам Римської Курії. У цьому листі знаходиться цікава для нас фраза: Токаржевський-Карашевич висловлює надію “на європеїзацію України”. Ратті відписав 4 березня й просив, щоб далі інформувати його про цю місію.
21 лютого, князь листом повідомиив і віденському нунцію Вальфре ді Бондзо про плани нового українського уряду. Нунцій вислав ці інформацій візитаторові Ратті, а 6 березня дав свою оцінку кардилалові Ґаспарі. Нунцій Вальфре підтвердив думку Токаржевського-Карашевича, що представник Святої Столиці в Києві укріпив би церковний рух відхилення від Росії й прихилення до Риму між українцями. Хоч він хвалив особу Токаржевського-Карашевича, однак нунцій сумнівався, чи український уряд цілком поділив би його прихильні думки до католицизму й висловив думку, що уряд уживає такі пропозіції цілковито з політичних міркувань. Не зважаючи на ці реалістичні сумніви, віденський нунцій заохотив кардинала секретаря прийняти місію Тишкевича.

Князь Токаржевський-Карашевич відписав до Ратті 19 березня з обширнішою інформацією про особу графа Тишкевича: що той є папскьим лицарем й що його син був єзуїтом. Він також подав інформації, але дуже нечисленні, про інших можливих членів місії, семінариста Петра Карманського та монсіоньйора Юрика. Ще раз, Токаржевський-Карашевич піддав думку, що якщо Свята Столиця погоджується, могла би обмінятися послами з Україною. Але оскільки Ратті не знав Тишкевича, він відписав Токаржевському-Карашевичу 1 квітня, що треба попросити рекомендаційного листа від Тишкевичевого єпископа, Пйотра Маньковського, латинського єпископа Кам'янця-Подільского. Все ж таки, по двох днях Ратті написав до кардинала Ґаспарі, обережно підтверджуючи пропозицію Токаржевського-Карашевича. Однак єпископ Маньковський відмовився написати рекомендаційного листа, бо Токаржевський-Карашевич остерігав його, що Польське духовенство може загрожувати Українській Державі, і що латинський єпископат повинен ясно висловити своє становище щодо національного питання. Монсіньйор Ратті відписав Токаржевському-Карашевичу 25 квітня, що він уже написав був до кардинала Ґаспарі про українську місію і її членів.

Від квітня 1919 року, Токаржевський-Карашевич перестав на якийсь час займатися цими справами, бо Свята Столиця приймала надзвичайну українську місію. Цим вона de facto визнала український уряд, але, за дипломатичними звичаями, чекала на визнання інших держав, щоб визнавати вповні або de jure незалежну українську державу. Від того часу, з Риму граф Тишкевич займався українськими справами при папському дворі.

У літі 1919 року Токаржевський-Карашевич перейшов від українського посольства у Відні до константинопольського й по дорозі провів цілий липень у Римі. Листом від 12 липня Тишкевич представив його кардиналові Ґаспарі, щоб Токаржевський-Карашевич міг би інформувати Святу Столицю про прикрий стан українців і Греко-католицької церкви в Галичині під польською окупацією. 24 липня свяченик Кирило Королевський так само представив князя, цей раз кардиналу Маріні, керівникові ватиканської конґреґації відповідальної за Східні церкви. У розмові з Маріні 25 липня, Токаржевський-Карашевич просив інтервенції Святої Столиці за переслідуваного польською військовою владою митрополита Андрея (Шептицького). Токаржевський-Карашевич писав до Маріні, що митрополит Андрей, “не лишень національний наш герой але теж пропаґатор нашої віри й дуже відданий захисник Католицької церкви”. Ватиканські урядовці були так задоволені Токаржевським-Карашевичем, що папа Венедикт ХV в кінці прийняв його в приватній авдієнції, яка тривала майже годину, розпитуючи докладно про ті справи, що князь представив був куріяльним кардиналам.
У липні 1919 р. монсіньйор Ратті став папським нунцієм до незалежної Польщі, додаючи до своєї церковної місії завдання дипломатичного представництва до Польської держави. За це, а також через польсько-українські конфлікти, українські політики й навіть духовенство вважали Ратті не дуже прихильним до української справи. Вони не здавали собі справи про його численні дипломатичні зусилля за інтернованих українців (про котрі свідчать тепер відкриті архіви) й так само не зрозуміли, що папський представник нікому не може давати арґументи проти їх політичних противників. Свята Столиця й церква сприяє мирові й тому стає на стороні всіх. У словах Ратті до латинського й греко- католицького архиєпископів Львова, “Папа одинаково любить усіх своїх дітей”.

Токаржевський-Карашевич приїхав до Константинополя 2 серпня і, мабуть, домовившись з Тишкевичем, далі пропонував призначення окремого папського представника для України. Дня 1 вересня місцевий апостолський делеґат Анджело Дольчі написав до кардинала Ґаспарі, що Токаржевський-Карашевич просив за такого навіть не офіційного представника, бо він дуже допоможе, коли рішиться справа існування незалежної України.

Князь так само таємно повідомив Дольчі, що український уряд почав переговори з Константинополським патріярхатом за Українську автокефальну православну церкву і, якби це сталося, Католицька церква втратила би багато ґрунту в Україні.
Повернувшись до Риму знову в жовтні 1919 року, нунцій Ратті дав рекоменцаційного листа монсіньйорові Черетті, відповідальному за церковні справи, що торкалися політичних питань, щоб Токаржевський-Карашевич міг би знову представити нещасний стан українців у Східній Галичині й переслідування Греко-католицької церкви. Того ж місяця, повернувшись до Царгороду, Токаржевський-Карашевич написав два листи до папських урядовців, знову благаючи, щоб призначити апостольського візитатора. На цей останній лист відповів сам кардинал Ґаспарі 9 грудня. Кардинал зауважав, що умовини ще не відповідні, щоб вислати візитатора в Україну. У дійсності, уряд УНР контролював дуже мало території, білшість котрої того часу була в рухах українських білшовиків і армій росіян білогвардійців.

На початку 1920 року, не зважаючи на всі неґативні відповіді, стан українського народу, і в Галичині, і у Великій Україні тривожив ватиканських представників і крім листів від українських дипломатів, папська курія одержала звіти від своїх-таки папських дипломатів, головно від нунція Ратті з Варшави, і від Митрополита Андрея та інших греко-католицьких священиків, що дозволили їм представити конкретну пропозіцію Папі Бенедиктові. Під час авдієнції 28 січня, не цілих двадцять днів після неґативної відповіді Ґаспарі Токаржевському-Карашевичу, єпископ Пападопулос, секретар Східної конґреґації, склав звіт про стан Греко-католицької церкви в Галичині й взагалі про домагання українського народу. Пападопулос пропонував призначити візитатора, офіційно, щоб координувати матеріяльну й медичну допомогу для Великої України але, неофіційно й таємно, щоб так само доглядати стан українців у Східній Галичині. Папа апробував цей план і 13 лютого призначив італійського місіонера, отця Джованні Дженоккі апостолським візитатором України. На це призначення Токаржевський-Карашевич написав останній свій лист до Святої Столиці з Константинополя, цей раз до голови Східної конґреґації, до котрої був доповідав візитатор Дженоккі. В імені Українського уряду та взагалі від усіх українців, князь висловив задоволення за це важний крок призначення Дженоккі. Нарешті, те, що Токаржевський-Карашевич пропонував ще від 1918 року, здійснилося.

Крім усіх згаданих листів, я знайшов ще один лист нашого князя у Ватиканських архівах. Останній лист від 22 травня 1922 р., Токаржевський-Карашевич написав як уже віце-міністер закордоних справ уряду УНР в екзилі. Цей останній лист дуже подібний до його першого листа з 1918 року. У ньому віце-міністер підкреслив, що уряд УНР приділяє величезне значення добрим стосункам зі Святою Столицею і ще надіється, що справи Католицьких церков в Україні можуть бути упорядковані. Хоч після цього листа Токаржевський-Карашевич уже білше не писав до Святої Столиці, однак ми знаємо з інших джерел, що він мав приємні контакти з тими церковними діячами, з якими він мав зв'язки як урядовець, включно з колишнім нунцієм Акілле Ратті, якого в лютому 1922 року вибрано Папою Пієм ХІ.

Хоч князь Токаржевський-Карашевич вернувся до приватного життя вже 1924 року, однак далі брав участь в українській громаді. Дуже мало про нього написано. Можливо тому, що з одного боку, така людина не цілком зрозуміла нашому народові, головно нашим політікам, що не мали соціяльних зв'язків із суспілством, звідкиля походив Токаржевський-Карашевич. Наприклад, Дмитро Дорошенко, міністер закордоних справ Гетьманського режиму, що був фактично відповідальний за призначення Токаржевського-Карашевича радником при Віденському посольстві, сказав про нього: “Він є трохи дивак (на мій погляд), дорожить титулами, є лицарем Мальтійського ордену, але людина наскрізь чесна, щира й шляхетна». Ці слова майже співпадають з тими, що писали про нього апостольські нунції 1918 року й певно віддзеркалюють загальне враження про Токаржевського-Карашевича - особа вищих рідкісих якостей. Це особа що практикувала чесноту шляхетности, чесноту, що не має нічого спільного ні з посілостями, ні з політикою, а радше стосується того, як поводиться людина. Це життєва філософія, що творить стан або клас людей, що живуть вищими вартостями у відношенні до себе самого і до інших.