Свята Столиця й Україна

Дипломатичне посередництво Князя Токаржевського Карашевича

Published in Progress Ukrainian Catholic News (Поступ), no.5/2134, (9 March 2008), pp. 7, 12 , 14.

Дня 11 листопада 2007 року, українська греко-католицька громада в Лондоні відзначила 53-ю річницю смерти князя Івана-Степана-Маріяна з Токарів Токаржевського-Карашевича (Jan Stefan Maria de Tokary Tokarzewski-Karasziewicz). Я познайомився з ним, не в житті, бо я ще не народився, коли він помер, але дійсно з ним познайомився через його листування, через його зусилля для новонародженої української держави.

Коротко про нього особисто: Його прізвіще не дуже українське, бо він походив з давнього литовського роду зв'язаного з Україною від ХІѴ століття, коли стара Русь була під Великим Князівством Литовським. Панські землі родини знаходились в Ушицькому повіті на Поділлі, що належили до Польсько-Литовської Держави аж до кінця ХѴІІІ століття, коли та держава була поділена між Австрією, Росією і Прусією. Те, що сьогодні Західна Україна, пішло до Австрії, а Велика Україна пішла до Росії. Молодий Ян закінчив житомирську гімназію, а потім виїхав на Захід, де вивчав філософію, економію й політичні науки у Фрайбурґу, Відні, Мюнхені й Тулузі. Він здобув докорати філософіїї і політичних наук у 1910 році. Після закінчення студій, він повернувся до рідного села, де брав активну участь у громадській діяльності. Під час Першої світової війни він служив головним контролером Поділського земського комітету, а в 1917 році його обрано членом Поділського губернського та Ушицького повітового земств.

Ян Токаржевський-Карашевич належав до тих полсько-литовських аристократів, що, мешкаючи з нашим народом на українських землях, почувалися приналежними до українського народу й підтримали українські національні змагання. Тому, вже у червні 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського-Карашевича радником українського посольства у Відні, найважливіше після Берліну з українських посольств, бо після Берестейсько-литовської угоди з Центральними державами (підпасаний 9 лютого того самого року), Імперії Німецька, Австрійська й Отоманська (тобто Турецька) визнлали Українську Державу. Після падіння центральних держав та разом з ними гетьманського режиму, Директорія Української Народної Республіки прийшла до влади. Не зважаючи на радикальні елементи в уряді Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра підтвердив призначення Токаржевського-Карашевича, бо хотів використати на дипломатичій службі таких аристократів, що були демократичних і патріотичних переконань. Не забудьмо, що до того часу, майже всі еворпейські дипломати походили з шляхетних родин й мали вступ до вищого суспільства й царських дворів. Так само Петлюра хотів показати західним силам, що український уряд не радикальний чи більшовицький. Князь служив у Відні до літа 1919 року, коли був перенесений до посолства в Константинополі. Там служив від 2 серпня 1919 р. до 11 грудня 1921 р., спершу як радник, від березня 1920 р. повіреним у справах (chargé d’affairs), а тоді як посол при останньому султані Туреччини. Там він зустінувся і згодом одружився у травні 1922 року з Оксаною, дочкою першого посла, відомого українського діяча Олександра Лотоцького. Після Константинополя Токаржевського-Карашевича відкличано до Тарнова заступником, а від січня 1922 року віце-міністром закордонних справ і керівником Міністерства закордонних справ УНР в екзилі. Токаржевський-Карашевич подався до демісії 3 вересня 1924 р. й виїхав до Франції. Від 1936 р. жив в Італії а від 1948 р. у Лондоні, де помер, 53 років тому.

Правду кажучи, Токаржевський-Карашевич призабутий українською історіографією. Його ім'я не з'являється у покажчиках найважніших українських історій - Субтельного, Маґочі, ба навіть Дорошенка, що його особисто знав. Навіть у працях про українску дипломатію він рідко коли згадується. Це іґнорування дає нам враження, що князь неначе не був центральною фіґурою української політики. Але насправді, у моїх пошуках я побачив, що він був дуже важливою особою у дипломатії УНР, головно у відношеннях з Ватиканом. У Ватиканських архівах існують 28 зразків кореспонденції від Токаржевського-Карашевича, листи або до нього, або де він згадується та свідчать про його ключову роль у дипломатичних зусиллях УНР з Святою Столицею. Всі листи написанні французькою мовою, бо це інтернаціональна дипломатична мова починаючи від ХѴІІ століття, часів Людвика XIV, аж до сьогодні.

Перше треба вияснити терміни. Sancta Sedes Apostolica, тобто Свята Апостолська Столиця або Престол - це офіційна назва головної влади Католицької церкви - Папи Римського разом зі своїм урядом - Римською Курією. Термін Ватикан, це радше місце, головний папський палац, так як в Англії посли акредитовані до Двору св. Якова (Court of St. James). Від 1929 р. Місто Ватикан- це назва держави, що дає Папі можливість свобідно від земних влад виконувати свою надприродну місію для всього людства. Щоб відмежувати дві сторони діяльности Ватикану, термін Апостольська Столиця використовується для внутрішніх церковних справ, а назву Свята Столиця уживається, коли йде мова про політичні відношення з державами. Згідно з католицьким вченням, Святіший Вселенський Отець відіграє основну роль ґаранта єдності у Церкві. Щоб укріпити цю єдність, з давніх часів папи відіслали до місцевих церков своїх посланців – леґатів або нунціїв. Так само висилали й представників світським володарям, щоб домовитися з ними щодо підтримки церкви та дозволу їй свобідно проповідувати Боже слово. Сьогодні папських послів до церков називають апостольськими візитаторами, або делеґатами. Для країн, що мають дипломатичні відношення зі Святою Столицею, папський репрезентант завивається апостолський нунцій.

При кінці Першої світової війни, із занепадом багатоетничних імперій, підданні їм народи як, напр., український, польський чеський та інші проголосили свою незалежність. У Східній Європі католицькі церкви, чи латинські, чи східні, знайшлися у жахливому стані після багаторічного переслідування від Російської православної держави. Перше завдання Апостольскої Столиці було упорядкувати церквовне життя, і 25 квітня 1918 р., Папа Бенедикт ХV назначив свого бібліотекаря й історика монсіньйора Акілле Ратті апостольським візитатором для Польщі й усіх країн колишньої Російської Імперії. Йому доручено, щоб він займався передусім Латинською церквою, але також допомагав східним католицьким церквам віджити й розвиватися, щоб вони могли бути посередниками церковної єдности між католиками й православними. І якраз тут увійде на арену наш дорогий князь.

Токаржевський-Карашевич був римо-католиком, дуже вірним, побожним, лицарем стародавного Малтійського ордену. Разом з іншими католиками на Великій Україні (розуміється, латиниками, бо в Російській імперії Греко-католицька церква була знищена ще в попередньому столітті) він хотів використати нову свободу для розквіту церков. У вересні 1918 р., у порозумінні з луцьким і кам'янецьким латинськими єпископами в Україні та українським Міністерством закордонних справ, він звернувся до віденської апостольської нунціятури в справі Католицької церкви в Україні. Віденський нунцій порадив йому звернутися радше до новопризначеного візитатора для всіх країн колишньої Російської Імперії, Акілле Ратті.

Токаржевський-Карашевич написав перший лист до візитатора Ратті 14 вересня 1918 р., звертаючись “не як офіційний представник моєї країни, але як добрий католик”. Він писав, що його країна хоче розривати всі зв’язки з Росією й тому потребує допомоги вищої церковної влади, щоб відновити католицькі структури в Україні, які були придушені російською владою. Токаржевський-Карашевич зауважив, що “На жаль, Українська Держава ще не визнана Святою Столицею”, мабуть на його думку, “через попередніх революційних урядів” (тобто Рада УНР). На кінці він просив пораду, чим Українська Держава може ввійти в офіційні відношення зі Святою Столицею і просив Ратті стати її речником перед Ватиканом. Треба зрозуміти, що Україна потребувала інтернаціонального визнання, бо від часу Бересть-литовского трактату між Україною та Центральними імперіями держави Антанти, тобто Англія, Франція й Італія, розривали навіть неформальні відносини з Україною. У цей період, хоч Свята Столиця була позбавлена своєї власної території (у 1929 р. частинно поверненою Папі під назвою Держава Місто Ватикан), все ж таки відгравала важливу роль в інтернаціональних справах, головно як моральний голос й посередниця між супротивними державами. Інший представник України, граф Михаїл Тишкевич, людина подібного походження й національних переконань як Токаржевський-Карашевич, вже 1 вересня звернувся прямо до Святої Столиці, щоб визнала Україну, та його просьби одержали відмовну відповідь.

Токаржевський-Карашевич мусив чекати білше як місяць на відповідь. Але це не тому, що монсіньйор Ратті не приділяв велику увагу до тих питань, а просто тому, що він був у дорозі, виконуючи свій мандат як папський візитатор, відвідуючи церкви тих польських територій, що до того часу були під Німеччиною й Австрією. Коли Ратті повернувся до Варшави й побачив цей лист, негайно відписав Токаржевському-Карашевичеві дуже теплими словами, перепрошуючи за пізню відповідь і, своїми словами, «цілим моїм серцем хочу прислуговувати моїм дурзям, щоб бути вашим промовцем у Святому Престолі». Він порадив, щоб Україна офіційно звернулася до Святої Столиці, і коли б уряд його запросив, він сам готовий приїхати в Україну, щоб провести апостольську візитацію, тобто відвідати католицькі церкви, як перший крок по дорозі до евентуальних дипломатичних зв'язків Ватикану з Україною. Через тиждень монсіньйор Ратті написав до свого настоятеля кардинала Ґаспарі, папського Секретеря стану, віддаючи подяку Богові та людям доброї волі, тобто Карашевичу.

Але, відвідини Ратті не здійслилися ні в Росії, ні в Україні. Наступного місяця Центральні держави здалися й німецько-австрійскі воїни покинули Україну, а тим самим і Гетманський режим. Того ж листпопада, опозиція сформувала Директорію під проводом Винниченка й Петлюри, і Скоропадський пішов у грудні у відставку. Директорія лишила Токаржевського-Карашевича, Тишкевича та інших дипломатів, які були призначені попередніми режимами, на своїх місцях.

З’єднання ЗУНР з УНР у січні 1919 року приніс три мільйони греко-католиків у політичний форум Великої України, а ще до того безнадійний стан УНР підкреслив потребу шукати допомоги від Папи Римського. Напевно мав вплив на ці зусилля й митрополит Андрей (Шептицький), що дружно співпрацював з графом Тишкевичем ще з передвоєнних часів. У лютому 1919 р. Тишкевич переконав Петлюру прийняти пораду Ратті й зробити якийсь крок. 15 того ж місяця, листом папському Секретареві стану, Головний Отаман повідомив Святу Столицю, що його уряд висилає делеґацію до Святого Престолу очолену Тишкевичем, щоб вирішити справу про дипломатичні відношення. Це рішення було досить відважне, бо по етикету, Свята Столиця мала б перша погодитись приймати таку делеґацію.

Через три дні, 19 лютого, Токаржевський-Карашевич знов написав до монсіньйора Ратті. У тому листі, він визнав про зміну режимів (від Гетьманату до Директорії), яка не вимагала від нового уряду приймати пропозіцію Ратті про його апостольску візитацію. Він також повідомив візитатора, що Директорія вирішила послати делеґацію до Святого Престолу і тому, задля посади Ратті, як візитатора всіх колишніх російських країн, Токаржевський-Карашевич просив у нього рекомендаційного листа для графа Тишкевича, щоб його могли представити кардиналам Римської Курії. У цьому листі знаходиться цікава для нас фраза: Токаржевський-Карашевич висловлює надію “на європеїзацію України”. Ратті відписав 4 березня й просив, щоб далі інформувати його про цю місію.
21 лютого, князь листом повідомиив і віденському нунцію Вальфре ді Бондзо про плани нового українського уряду. Нунцій вислав ці інформацій візитаторові Ратті, а 6 березня дав свою оцінку кардилалові Ґаспарі. Нунцій Вальфре підтвердив думку Токаржевського-Карашевича, що представник Святої Столиці в Києві укріпив би церковний рух відхилення від Росії й прихилення до Риму між українцями. Хоч він хвалив особу Токаржевського-Карашевича, однак нунцій сумнівався, чи український уряд цілком поділив би його прихильні думки до католицизму й висловив думку, що уряд уживає такі пропозіції цілковито з політичних міркувань. Не зважаючи на ці реалістичні сумніви, віденський нунцій заохотив кардинала секретаря прийняти місію Тишкевича.

Князь Токаржевський-Карашевич відписав до Ратті 19 березня з обширнішою інформацією про особу графа Тишкевича: що той є папскьим лицарем й що його син був єзуїтом. Він також подав інформації, але дуже нечисленні, про інших можливих членів місії, семінариста Петра Карманського та монсіоньйора Юрика. Ще раз, Токаржевський-Карашевич піддав думку, що якщо Свята Столиця погоджується, могла би обмінятися послами з Україною. Але оскільки Ратті не знав Тишкевича, він відписав Токаржевському-Карашевичу 1 квітня, що треба попросити рекомендаційного листа від Тишкевичевого єпископа, Пйотра Маньковського, латинського єпископа Кам'янця-Подільского. Все ж таки, по двох днях Ратті написав до кардинала Ґаспарі, обережно підтверджуючи пропозицію Токаржевського-Карашевича. Однак єпископ Маньковський відмовився написати рекомендаційного листа, бо Токаржевський-Карашевич остерігав його, що Польське духовенство може загрожувати Українській Державі, і що латинський єпископат повинен ясно висловити своє становище щодо національного питання. Монсіньйор Ратті відписав Токаржевському-Карашевичу 25 квітня, що він уже написав був до кардинала Ґаспарі про українську місію і її членів.

Від квітня 1919 року, Токаржевський-Карашевич перестав на якийсь час займатися цими справами, бо Свята Столиця приймала надзвичайну українську місію. Цим вона de facto визнала український уряд, але, за дипломатичними звичаями, чекала на визнання інших держав, щоб визнавати вповні або de jure незалежну українську державу. Від того часу, з Риму граф Тишкевич займався українськими справами при папському дворі.

У літі 1919 року Токаржевський-Карашевич перейшов від українського посольства у Відні до константинопольського й по дорозі провів цілий липень у Римі. Листом від 12 липня Тишкевич представив його кардиналові Ґаспарі, щоб Токаржевський-Карашевич міг би інформувати Святу Столицю про прикрий стан українців і Греко-католицької церкви в Галичині під польською окупацією. 24 липня свяченик Кирило Королевський так само представив князя, цей раз кардиналу Маріні, керівникові ватиканської конґреґації відповідальної за Східні церкви. У розмові з Маріні 25 липня, Токаржевський-Карашевич просив інтервенції Святої Столиці за переслідуваного польською військовою владою митрополита Андрея (Шептицького). Токаржевський-Карашевич писав до Маріні, що митрополит Андрей, “не лишень національний наш герой але теж пропаґатор нашої віри й дуже відданий захисник Католицької церкви”. Ватиканські урядовці були так задоволені Токаржевським-Карашевичем, що папа Венедикт ХV в кінці прийняв його в приватній авдієнції, яка тривала майже годину, розпитуючи докладно про ті справи, що князь представив був куріяльним кардиналам.
У липні 1919 р. монсіньйор Ратті став папським нунцієм до незалежної Польщі, додаючи до своєї церковної місії завдання дипломатичного представництва до Польської держави. За це, а також через польсько-українські конфлікти, українські політики й навіть духовенство вважали Ратті не дуже прихильним до української справи. Вони не здавали собі справи про його численні дипломатичні зусилля за інтернованих українців (про котрі свідчать тепер відкриті архіви) й так само не зрозуміли, що папський представник нікому не може давати арґументи проти їх політичних противників. Свята Столиця й церква сприяє мирові й тому стає на стороні всіх. У словах Ратті до латинського й греко- католицького архиєпископів Львова, “Папа одинаково любить усіх своїх дітей”.

Токаржевський-Карашевич приїхав до Константинополя 2 серпня і, мабуть, домовившись з Тишкевичем, далі пропонував призначення окремого папського представника для України. Дня 1 вересня місцевий апостолський делеґат Анджело Дольчі написав до кардинала Ґаспарі, що Токаржевський-Карашевич просив за такого навіть не офіційного представника, бо він дуже допоможе, коли рішиться справа існування незалежної України.

Князь так само таємно повідомив Дольчі, що український уряд почав переговори з Константинополським патріярхатом за Українську автокефальну православну церкву і, якби це сталося, Католицька церква втратила би багато ґрунту в Україні.
Повернувшись до Риму знову в жовтні 1919 року, нунцій Ратті дав рекоменцаційного листа монсіньйорові Черетті, відповідальному за церковні справи, що торкалися політичних питань, щоб Токаржевський-Карашевич міг би знову представити нещасний стан українців у Східній Галичині й переслідування Греко-католицької церкви. Того ж місяця, повернувшись до Царгороду, Токаржевський-Карашевич написав два листи до папських урядовців, знову благаючи, щоб призначити апостольського візитатора. На цей останній лист відповів сам кардинал Ґаспарі 9 грудня. Кардинал зауважав, що умовини ще не відповідні, щоб вислати візитатора в Україну. У дійсності, уряд УНР контролював дуже мало території, білшість котрої того часу була в рухах українських білшовиків і армій росіян білогвардійців.

На початку 1920 року, не зважаючи на всі неґативні відповіді, стан українського народу, і в Галичині, і у Великій Україні тривожив ватиканських представників і крім листів від українських дипломатів, папська курія одержала звіти від своїх-таки папських дипломатів, головно від нунція Ратті з Варшави, і від Митрополита Андрея та інших греко-католицьких священиків, що дозволили їм представити конкретну пропозіцію Папі Бенедиктові. Під час авдієнції 28 січня, не цілих двадцять днів після неґативної відповіді Ґаспарі Токаржевському-Карашевичу, єпископ Пападопулос, секретар Східної конґреґації, склав звіт про стан Греко-католицької церкви в Галичині й взагалі про домагання українського народу. Пападопулос пропонував призначити візитатора, офіційно, щоб координувати матеріяльну й медичну допомогу для Великої України але, неофіційно й таємно, щоб так само доглядати стан українців у Східній Галичині. Папа апробував цей план і 13 лютого призначив італійського місіонера, отця Джованні Дженоккі апостолським візитатором України. На це призначення Токаржевський-Карашевич написав останній свій лист до Святої Столиці з Константинополя, цей раз до голови Східної конґреґації, до котрої був доповідав візитатор Дженоккі. В імені Українського уряду та взагалі від усіх українців, князь висловив задоволення за це важний крок призначення Дженоккі. Нарешті, те, що Токаржевський-Карашевич пропонував ще від 1918 року, здійснилося.

Крім усіх згаданих листів, я знайшов ще один лист нашого князя у Ватиканських архівах. Останній лист від 22 травня 1922 р., Токаржевський-Карашевич написав як уже віце-міністер закордоних справ уряду УНР в екзилі. Цей останній лист дуже подібний до його першого листа з 1918 року. У ньому віце-міністер підкреслив, що уряд УНР приділяє величезне значення добрим стосункам зі Святою Столицею і ще надіється, що справи Католицьких церков в Україні можуть бути упорядковані. Хоч після цього листа Токаржевський-Карашевич уже білше не писав до Святої Столиці, однак ми знаємо з інших джерел, що він мав приємні контакти з тими церковними діячами, з якими він мав зв'язки як урядовець, включно з колишнім нунцієм Акілле Ратті, якого в лютому 1922 року вибрано Папою Пієм ХІ.

Хоч князь Токаржевський-Карашевич вернувся до приватного життя вже 1924 року, однак далі брав участь в українській громаді. Дуже мало про нього написано. Можливо тому, що з одного боку, така людина не цілком зрозуміла нашому народові, головно нашим політікам, що не мали соціяльних зв'язків із суспілством, звідкиля походив Токаржевський-Карашевич. Наприклад, Дмитро Дорошенко, міністер закордоних справ Гетьманського режиму, що був фактично відповідальний за призначення Токаржевського-Карашевича радником при Віденському посольстві, сказав про нього: “Він є трохи дивак (на мій погляд), дорожить титулами, є лицарем Мальтійського ордену, але людина наскрізь чесна, щира й шляхетна». Ці слова майже співпадають з тими, що писали про нього апостольські нунції 1918 року й певно віддзеркалюють загальне враження про Токаржевського-Карашевича - особа вищих рідкісих якостей. Це особа що практикувала чесноту шляхетности, чесноту, що не має нічого спільного ні з посілостями, ні з політикою, а радше стосується того, як поводиться людина. Це життєва філософія, що творить стан або клас людей, що живуть вищими вартостями у відношенні до себе самого і до інших.

Holiness Amidst Politics

The Social Virtues of Metropolitan Andrei Sheptytsky

Published in Progress Ukrainian Catholic News, no.3/2108, (11 February 2007), p. 10, 12.

In our time, historians are generally in agreement as to the positive qualities of Metropolitan-Archbishop Andrei Sheptytsky. During his lifetime, his holiness and virtue were spoken of by lay and church leaders, and many considered him a hero and father of his nation. Nonetheless, his beatification process has been inordinately delayed, partially due to political considerations. I believe that Sheptytsky’s holiness is found, if not principally, then at least prominently in his political action.

Most of us have been brought up believing the axiom that religion and politics do not mix. This axiom was invented by non-believers who wanted to eliminate religion from the visible life of humanity, relegating it behind closed doors or, as is often said, to the sacristy. But religion is a human right and therefore has a right to be manifested and practiced in freedom, in the public domain. Some point to the fact that, in recent times, the Catholic Church tended to prohibit its clergy from becoming involved in politics. Neither is this true. The Church prohibited the clergy from partisan politics, in which religious and human interests are found on more than one side. Instead, the Church has always encouraged its leaders to become involved in protecting mankind, in speaking in defense of the oppressed and in defending human rights, especially when they are threatened. The Church uses political means for religious and humanitarian ends.

Admittedly, the case of Metropolitan Sheptytsky is a particular one, but then so was the situation in Eastern Europe at the time, especially the situation of the Ukrainian Nation. As in the case of other Eastern European nations, the clergy, the only educated class, became the leaders in the process of national awakening. In an age of socialism and atheism, Metropolitan Sheptytsky wanted the Church to have a voice in the national movement, in order to guide the nation according to Christian principles.

Metropolitan Andrei did not initiate a conflict, nor did he sustain it or foment it. The neighbouring Polish and Ukrainian Nations had been in conflict for several centuries. From 1772-1795, Poland was partitioned between Russia, Prussia and Austria. The Austrian sector (named Galicia) was made-up of approximately half Polish and half Ukrainian; the Poles mainly in the West and Ukrainians in the East. With the awakening of ethnic self-consciousness rise of nationalism, the nations within multi-national states, such as Austria and Russia, began to seek own political self-determination, autonomy and even independence. Such was the case in Galicia where Poles and Ukrainians vied for control of the region.

Both nations, in some way, had been deprived of their intellectual and national elites. Thus, the clergy, as the keepers of the national consciousness, were very involved in politics. This was more so true of the Metropolitan of Lviv, who was the highest moral and even political authority in Ukrainian Galicia. Today, we would say that the clergy were fulfilling their role as guarentors of human rights and promoters of freedom and justice for their oppressed peoples. Sometimes, however, their involvement in politics became extreme and discriminatory, especially when the success of the other nation was perceived as a threat to their own. With the Polish Church being Latin and the Ukrainian Byzantine, the conflict of nations spilled over into a conflict between Churches. Even though both Churches were Catholic, they looked upon each other as opponents.

After the disintegration of Austria-Hungary, in October-November 1918, Poles and Ukrainians attempted to establish their own governments in Galicia. Polish leaders wanted to re-unite all of Galicia with the other Polish lands to re-create their former state. Ukrainians wanted to unite only Eastern Galicia with Russian Ukraine and create a new state. A terrible war ensued in which Catholic clergy on both sides became involved. Both Polish and Ukrainian armies sought to punish the clergy for their national involvement. The principle religious leaders exchanged harsh words and even accusations that each side had not done enough to mitigate their nation’s forces, especially in the harm inflicted upon the Churches. In the end, the superior military forces of the Poles conquered. Eastern Galicia was placed, at first in trust, and then permanently under Poland in 1923. The antagonism between the nations continued inside the Polish State until the arrival of the horrors of the Second World War.

Chauvinism blinds reason and equity. In supporting his people’s cause, indirectly, Sheptytsky came into conflict with the Polish cause, but not because he opposed that cause, in principle. In accusing Sheptytsky of political intrigue, his opponents were projecting their own mind-set and methods upon him. The underlying error in their accusations was that they did not accept that the Ukrainian people (and Church) deserved equal rights. Sheptytsky fought for this and thus earned their anger. Without exception, his foes also opposed Ukraine. On the other hand, Sheptytsky did not oppose Poland but neither did he oppose Ukrainian goals. In point of fact, the Metropolitan’s opponents expected that he should have opposed his own nation for their sake.

Both the Supreme Council of League of Nations and the Holy See was extremely concerned that Poland’s excessive territorial ambitions would turn all of her neighbours against her, endangering her very existence. Along with international political and religious leaders, Sheptytsky opposed the excessive claims of Poland, because they came into conflict with the well being, not only of his own nation, but also that of the entire region and even of Poland itself. The future Pope Pius XI, Archbishop Achille Ratti, then Apostolic Nuncio to Poland, observed that national sensitivity caused the Poles to view any criticism as motivated by hatred or opposition to their nation. In fact, this criticism was for Poland’s benefit. To reassure but also to correct them, Pope Benedict XV wrote to the Polish bishops that “Our love and our towards your nation, beloved children and venerable brothers, has but a single limitation, that laid down by duty and by justice.”

While Sheptytsky’s enemies attacked him personally, the Servant of God refrained from personal criticisms. Sometimes he had to defend himself but his correspondence is remarkably free of any acrimony towards his opponents, which he never mentions by name Yet, the Metropolitan was not alone in speaking in his defense. Significant correspondence regarding Andrei Sheptytsky’s virtues may be found in the Vatican Archives, some of which I reproduce here, in translation:

On July 25, 1919, Ukrainian envoy, Prince Jan de Tokary Tokarzewski-Karaszewicz wrote to the Sacred Congregation for the Oriental Church: “M[onsi]g[no]r. Sheptytsky is not only a Ukrainian national hero, he is the propagator of our faith, the most fervent promoter of the Church.”

Concerned for his well-being during the Polish occupation, on March 13, 1920, the same Oriental Congregation wrote, in its instructions to Father Genocchi, Apostolic Visitator to Ukraine: “ The Visitator will seek to inform the Holy See precisely as to the conditions in which that most worthy Prelate, whose attachment to the Holy See is beyond doubt, finds himself.”

Upon learning of the Appointment of an Apostolic Visitator, on March 15, 1920, Sheptytsky wrote to the head of Oriental Congregation: “Above all, I want to assure Your Eminence that we will not conceal anything from the Apostolic Visitator. Our defects, our faults, our sins, everything will be revealed to him. I also hope that he will find good qualities and virtues, which the evils of the war and the humiliations of these past years have perhaps increased. In any case, he will see that we all want to be good Catholics and devoted children of His Holiness.” These are not the words of a partisan politician or of one with hatred in his heart, but of a humble saint.

In 1907, Pope Pius X had given Sheptytsky secret extraordinary faculties for the Russian Empire. With them, Sheptytsky attempted to work towards church union in Russia. This too caused a conflict with the Polish missionaries, who wanted to convert the Orthodox (and even the Eastern Catholics) to the Latin Church. Their lobbying caused Pope Benedict XV to suspend these special faculties indefinitely. When this decision was communicated to the Metropolitan, he replied, on July 18, 1919: “In all matters, I freely submit to the decision of the Holy Apostolic See; in all things I gladly obey.” Later, the faculties were restored, after Sheptytsky had the opportunity to present his case to the Pope, in person, and furnish prove of the secret faculties which had been accorded by Benedict’s holy predecessor.

Reporting to Monsignor Benedetti of the Oriental Congregation, on November 27, 1921, Apostolic Visitator Giovanni Genocchi wrote the following description of the Metropolitan’s person: “In the intimacy of conversation, I could clearly see what a holy soul he is and that he had no other guiding motivation, except than the charity of J[esus] Christ. His judgments are very rare that proceed from excessive enthusiasm or optimism. He sees important questions well and clearly and submits like a child, not being attached to his own opinion. He is also extremely patient, like a martyr. One needs to keep him in long conversations and ask him about everything. There is much to learn from him.”

Metropolitan Sheptytsky was a holy man, precisely because he did not avoid politics. Like the Church itself, he made use of political means for religious ends and for the promotion of human rights and values, especially for the promotion of the Catholic Faith in Ukraine and Russia. A more compromising stance would have been much easier but not morally responsible, being himself the highest moral authority of his nation.

Andrei Sheptytsky died on November 1, 1944. The Cause for his beatification was introduced in 1958 but it soon encountered opposition. Since the fall of Communism and the independence of both Poland and Ukraine, old political and nationalist antagonisms have faded. In recent years, not only Ukrainians, but also Poles, historians and churchmen alike have expressed their appreciation of Sheptytsky’s profound wisdom and holiness. In 2001, in Lviv, the capital of old Galicia and the city most disputed between Poles and Ukrainians, the greatest Pole in history, the Servant of God John Paul II, expressed his desire to see Andrei Sheptytsky beatified. We pray that Divine Providence fulfills this wish through his worthy successor in the Papacy.